Незламний Маріуполь став символом опору Росії та нездоланної сили духу українського народу. І кожна історія про маріупольців, які змогли вирватися з окупованого міста й фактично починають життя з нуля – це чергова сторінка болючого, але важливого літопису.
Марія Кожухова
Марія КОЖУХОВА ще 23 лютого працювала в Центрі кар'єри Метінвест у Маріуполі. Дівчина й уявити не могла, що скоро буде вимушена покинути рідне місто. Сьогодні, пройшовши пекло російської облоги, вона допомагає землякам-маріупольцям працевлаштовуватися на підприємства Метінвесту в Кам'янському.
День 24 лютого розпочався з шокових новин – Росія почала військовий наступ, до того ж це торкнулося одночасно більшості регіонів України. Ми в Маріуполі до останнього відкидали думки про великомасштабну катастрофу. Але вже 25 лютого ситуація різко змінилася. Нас почали бомбити. У тамбурі біля квартири батьків ми обладнали місце для ночівлі. На той момент здавалося, що ми обрали досить безпечне місце – вікна квартири виходили у двір, квартира сусідів зачинена. Однак саме з цього дня у квартиру ми заходили ненадовго і лише вдень. Там ми були з чоловіком, моїми батьками, собакою та котом. Потім, коли зникли світло та зв'язок, знаходилися в інформаційному вакуумі, не розуміючи, чи можна покинути Маріуполь, чи все ж таки безпечніше залишатися на місці.
7 березня від сусідів дізналися, що є коридор для виїзду з міста, але виїжджати побоялися. Вибухи ставали дедалі ближчими. Коли відключили газ, стало ще страшніше. Повне усвідомлення війни і весь біль того, що відбувається, ми відчули 13 березня. Саме в цей день було пряме потрапляння не просто до нашого будинку, а в наш під'їзд на сьомий поверх – ми ж знаходилися на шостому. Туди прилетіло в кухню о 6 ранку. Ми встигли вибігти до тамбура, а щойно закрили двері, все посипалося. У нас вилетіли всі вікна, балкон знесло – залишилася величезна дірка, уламки по стінах, побито все. Сусіди почали перегукуватися: «Всі живі?». Цього разу пощастило – ніхто не постраждав.
Відтоді наш будинок немов став однією з основних цілей. По ньому стріляли цілий день. Будівля здригалася – ми бачили, як тремтять стіни, чули, як падає все у квартирах… Вибухи були настільки гучними, що здавалось, ніби сходові марші впали, і ми не зможемо вибратися.
У тамбурі, де ми знаходилися, через вибиті вікна стало дуже холодно. Ми з батьками спустилися на поверх нижче – до тамбура нашої з чоловіком квартири. А ввечері цього ж дня прилетіла авіабомба на алею навпроти «Академії поліції». Так у нашій квартирі вилетіли всі шибки, гіпсокартонна стіна розламалася, двері у квартирі виламалися, речі порвані осколками, двері до квартири просіли та більше не зачинялися. Було дуже холодно – на вулиці мороз, скрізь протяги. Йти нам не було куди, тож залишалися у квартирі до 17 березня. Весь цей час наш і сусідній будинок жорстоко обстрілювали. Ми жили під постійними бомбардуваннями. Вони просто били і били, постійно, без перерв. У другому під'їзді горіли квартири. 17 березня до будинку ввійшли російські солдати. Вони вибрали дві квартири, з яких потім вели обстріли.
Добре, що була хоч їжа – нас рятували нас запаси продовольства, зроблені ще в мирний час. Тепер звичка батьків запасатися продуктами не здавалася такою безглуздою витівкою. У перші дні війни також встигли купити консерви, крупи, печиво, корм для собаки й кота.
Коли почалася проблема з водою, ходили набирати з машини Міськводоканалу, що приїжджала до кінотеатру «Савона» – це недалеко від нас. Коли ж обстріл району посилився, а машина перестала приїжджати, ходили по кілька кілометрів під обстрілами, щоб набирати воду з джерел. Це дуже страшно, але вибору не було – треба допомагати сусідам із немовлятами. Раділи снігу – збирали його та кип'ятили, підставляли відра під ринву, збираючи воду для технічних потреб.
Одна машина нашої сім'ї стояла біля будинку, її сильно побило уламками, їхати на ній не можливо. Друга машина стояла в гаражному кооперативі. Коли вдалося туди дістатися, побачили, що частина гаражів вже розкрита – машини викрадені. Забравши дивом уцілілу автівку, вирішили виїжджати з міста.
Ми поїхали 24 березня з моїми батьками та собакою, кота довелося залишити, але він під наглядом. Блокпости окупантів – це окрема історія: на кожному роздягали до пояса чоловіка та батька, змушували діставати всі речі, допитували, перевіряли телефони. На одному з блокпостів ті вояки мало не забрали чоловіче взуття, але їм не зовсім підходили розміри.
Коли проїхали Василівку та виїхали на об'їзну ґрунтову дорогу, там уже стояли українські військові, які сказали нам чекати на інші машини, щоб створити колону, яку вони б супроводжували. Щойно колона була створена й готова рухатися, нас обстріляли з боку Василівки. Ми швидко кинулись до автівок і поїхали до Запоріжжя, звідти ми поїхали в Кам'янське.
Дорогою, коли з’явився зв’язок, ми зареєструвалися на «гарячій лінії» Групи Метінвест, про яку компанія проінформувала в розсилці у Вайбері. Також зателефонували до Центру кар'єри Метінвест у Кам'янському, де мені одразу запропонували роботу. Компанія допомогла нам і з розселенням. Щойно ми приїхали, нас заселили в гуртожиток, але з собакою там було не зручно. Трохи згодом знайшли квартиру.
Чоловік і батько планують працевлаштовуватись на підприємства Метінвесту. Я зараз, як і в Маріуполі, допомагаю людям знаходити роботу та працевлаштовуватися на активи Групи, тільки вже в Кам'янському. Робота частково відвертає від жаху війни. Приїздить багато людей з Маріуполя, кожен ділиться своєю історією виживання, разом плачемо та знаходимо сили рухатися вперед. Ті, кого ти знав раніше тільки в обличчя, тепер як рідний.
Спільне горе згуртувало всіх маріупольців. Ми завжди були однією великою родиною, а в цей час особливо важливо почуватися частиною великої сім'ї. Це дуже підтримує після жаху, який спіткав Маріуполь. Ми віримо, що повернемося до українського Маріуполя і зможемо його відбудувати заново.
Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.
