Для Ніни Карельцевої Північний комбінат став першим місцем роботи після закінчення Індустріального коледжу 12 років тому. Починала вона прийомоздавальником вантажу та багажу в управлінні залізничного транспорту, згодом здібну дівчину помітили і запропонували посаду оператора диспетчерської служби в другому гірничотранспортному цеху.

Колишній керівник Ніни Михайло Левонід згадує її як людину, для якої інтереси робочого колективу не були порожніми словами: «Молода, амбітна дівчина – такою я її пам’ятаю. Не цуралася роботи, не боялася вивчати щось нове, розвиватися. Дисциплінована, усе в неї чітко за інструкціями, організує і себе, й інших. Здається, вона розповідала, що і в коледжі була у своїй групі старостою. Гадаю, з такими особистісними та професійними якостями вона могла б далеко піти кар’єрними сходами... Якби не жахлива терористична атака ворога на мирних людей... На роботі трапляється різне: терміново, наприклад, треба підмінити когось, то Ніна завжди відгукувалася на прохання, навіть якщо це шкодило її особистим планам, але приходила колективу на допомогу, підстраховувала колег. Як однією родиною жили. Одне за одного».

Колега, операторка Північного ГЗК Катерина КРОТОВСЬКА розповідає, що з Ніною працювати було дуже легко: «Після призупинення 2022 року роботи Ганнівського кар’єра і ГТЦ-2 мені і Ніні запропонували перейти операторами до виробничого відділу управління комбінату, і ми були раді такій можливості набути нового досвіду... Ніна була дуже відкрита, спритна, швидка, охоча до праці, завжди була готова допомогти і до всіх була уважна та привітна. Незвично і важко говорити тепер про неї в минулому часі... Неймовірно шкода!»

«Надзвичайно позитивна й активна дівчина, – згадує Ніну начальник ГТЦ-2 Північного ГЗК Андрій АРТЕМОВИЧ. – Мені вона запам’яталася своєю неабиякою ініціативністю. Не боялася брати на себе відповідальність і приймати серйозні рішення. На превеликий жаль, її життя обірвала цинічна атака ворога... Це непоправна втрата для близьких і біль для нашого колективу».

За життя сенсом для Ніни Карельцевої була її донечка. Увесь свій вільний час молода жінка завжди прагнула максимально приділити 10-річній Олександрі та своїм близьким.

Ніні був лише 31 рік.

Понад 15 років на підприємствах Групи Метінвест пропрацювала Олена Лященко. В останні роки її знали як досвідченого економіста. А починала жінка на дробильній фабриці № 2 Північного ГЗК лампівником. Згодом, економіст за освітою, Олена перейшла бухгалтером у відділ з обліку собівартості, а потім – в управління з обліку запасів та витрат комбінату.

Спільні роки праці на дробильній фабриці № 2 Північного ГЗК пригадує Наталія Новоселець, провідний бухгалтер управління з обліку матеріальних цінностей та капітальних вкладень Метінвест Бізнес Сервісу: «Олена працювала звичайним лампівником на фабриці, коли ми познайомилися. Вона мені одразу дуже сподобалася: врівноважена, спокійна, позитивна, допитлива, привітна до людей. Згодом, коли дізналася, що вона має економічну освіту, вмовили, щоб вона перейшла до нас в бухгалтерію. Світла душа, чуйна відкрита жінка, гарна мама... З нею завжди було приємно і цікаво мати справу. У роботі нічого не боялася: ані «пілотів», ані нововведень. Зосередженість, гарна пам’ять, аналітичний склад розуму допомагали їй заглибитися і дослідити будь-яке питання. Завжди старанно і ретельно все вивчала, ще й колегам радо допомагала. Я досі не можу повірити, що її з нами більше немає...»

Колеги з відділу енергоменеджементу, де Олена Лященко працювала останні роки, згадують її як дуже чуйну, товариську й творчу людину, досвідчену, вправну, грамотну фахівчиню. Вільний час любила проводити на дачі, на природі, у колі рідних або друзів. Завжди ходила додому пішки. Обожнювала подорожувати, особливо багато мандрувала Україною.

Олена завжди була віддана колективу і комбінату: часом не звертала увагу на погане самопочуття чи хворобу, а завжди летіла на працю, щоб не підвести колег і виконати покладені на неї функції.

«Знала Олену здебільшого по роботі. Хоча і цього достатньо було, щоб упевнитись, що вона чудова, мила, чарівна жінка, – згадує Світлана НЄМЧЕНКО, менеджер із взаємодії з клієнтами Метінвест Бізнес Сервісу. – Я в управлінні працювала, вона в цеху; приймала в неї звіти. Оленка була дуже дисциплінована в роботі. Завжди спокійно реагувала на зауваження, чітко виконувала свої обов’язки і поставлені завдання. Але провідна її риса, яку було видно відразу, – це доброта. Природна тактовність та ввічливість допомагали їй розв’язувати будь-які напружені ситуації. А останнім часом робота в неї справді була непростою. У відділі енергоменеджменту вона працювала з енергетичними компаніями. Попри часом напружені ситуації завжди гідно трималася. Я впевнена, що кожен із колег скаже про неї тільки хороше. Бо вона така і була. І дуже багато людей прийшли провести її в останню путь. Адже дуже поважали і любили її за життя».

Юлія МАТВІЄНКО, колишня колега Олени, довгий час ділила з нею 236-й кабінет, де працювали спеціалісти МБС: «Прекрасна людина! Коли я прийшла, молода й зелена, вона ніби взяла мене під опіку. Якщо, наприклад, у мене на столі накопичувалася купа паперів та звітів, вона могла мовчки підійти і взяти половину на себе. Так і допомагала. Усміхалась і повторювала: все має бути виконано вчасно, а ми маємо вчасно піти додому. Ніжна, душевна та щира. Ніколи не залишала нікого наодинці з проблемами. До обов’язків ставилася дуже старанно. А для своєї великої родини була таким міцним стрижнем, на якому все трималося. Відповідальна донька для батьків, найкраща подруга і підтримка для двох молодших сестер, вірна дружина чоловікові та любляча матуся своїй донечці Насті. Вона все встигала! Навіть відвідати двох своїх стареньких 90-річних бабусь і допомогти їм по господарству. А сама була дуже різнобічною людиною. Їй все було цікаво. Останнім часом сама освоїла навички манікюру; дуже гарно в неї виходило і їй подобалося створювати красу жіночкам. Без неї світ для багатьох, хто її знав, став справді похмурим…»

Життя жінки обірвалося на 44 році.

Тетяна прийшла на Північний комбінат 16 років тому. Її добре пам’ятають у маркшейдерських службах, бо починала вона гірником на маркшейдерських роботах у кар’єрі. Згодом старанній дівчині запропонували посаду в управлінні комбінату – маркшейдером. Через кілька років активну учасницю численних молодіжних проєктів і просто чуйну людину помітили в дирекції з персоналу і запропонували перейти у відділ соціальних питань. Із 2017-го і до трагедії 8 липня Таня працювала в ньому провідним фахівцем.

Життєрадісність та чуйність Тетяни відзначають усі колеги, які хоча б раз зустрілися з нею. Добра, весела, ніжна та кмітлива. Відкрита до кожного, охоче допомагала усім, хто до неї звертався з нагальними питаннями, підтримувала та допомагала нужденним, беручи участь у волонтерських справах комбінату.

«Із Танею ми знайомі з 2011 року, – згадує провідний фахівець відділу найму, навчання та розвитку Північного ГЗК Наталія НЕШТАК. – Разом були в молодіжній організації, брали участь в різних активностях, проєктах. І з майбутнім чоловіком, Володимиром Красільніковим, Таня теж познайомилася в МОП. Це була одна з наших перших родин, яка народилася в молодіжці. Яскраво запалювали тоді. Дружно жили і працювали. Згодом вже й діти наші потоваришували. Ми жартували, що ростимо нове покоління соцпрацівників комбінату... Рік тому я перейшла до відділу найму, навчання та розвитку персоналу, та це не завадило нам так само тепло спілкуватися. Часто перетиналися в коридорах, завжди при зустрічі обіймалися, ділилися новинами та емоціями. Таню всі любили за позитив, щирість, відкритість. Вона з тих людей, яка вміла знайти спільну мову з кожним. Дуже гармонійна особистість. І на роботі, і вдома – скрізь встигала. Прекрасна дружина і господарка, завжди на роботу із власноруч приготованими смаколиками. Для сина Михайлика – найкраща: про таких говорять «Мама з великої літери». Оксана Довбня, з якою Тетяна ділила певний час кабінет, теж загинула. Вони дуже спрацювалися. Там де одна почне – друга підхопить, доповнить чи завершить, так ззовні здавалося. І загинули разом...»

Уважність до людей, душевна доброта та чуйність Тетяни Красільнікової реалізовувалися в її роботі в управлінні комбінату: вона опікувалася багатьма важливими соціальними напрямами. Зокрема, на ній була організація відряджень працівників, організація побутових послуг на комбінаті. Також саме до неї прямували працівники, які втратили близьких родичів, для оформлення заяви на матеріальну допомогу від підприємства.

«Я була там, як це все сталося. Звістка про Таніну загибель надійшла до нас однією з перших. Але ми все одно ще сподівалися, що це неправда, що це не вона. А далі ком в горлі ріс із кожним наступним іменем колег, – згадує жахливий день головний фахівець дирекції із закупівель гірничодобувного департаменту Операційної дирекції Групи Метінвест Альона РОГАТЮК. – Таня – це дівчина-сонце, така мила, завжди з усмішкою на обличчі. Побачить здалеку – радісно маше. Попри свою зайнятість, завжди була рада допомогти в наших робочих справах. Часто разом їздили одним автобусом до комбінату. Знаєте, є такі люди, від яких ніби йде тепло навіть у найхолодніший день. Ці очі, ця усмішка... Вона дійсно робила цей світ добрішим і красивішим. Чому гинуть найкращі?! Ця країна-гній нищить у нас найпрекрасніших людей. Але ми обов’язково помстимося!».

Тетяні Красільніковій назавжди 39. Вдома маму не дочекався 9-річний син Михайло, а дружину – чоловік Володимир, який очолює один із цехів управління залізничного транспорту Північного ГЗК. Вічна пам’ять Тетяні!

Під час ракетної атаки загинула співробітниця Метінвест Бізнес Сервісу Оксана Довбня. Після першого удару вона вибігла, щоб допомогти постраждалим, друга ракета забрала життя самої Оксани. Їй було 43 роки. Того дня не дочекались Оксану з роботи чоловік та двоє дітей.

Вісім років Оксана працювала в Метінвесті, розпочавши свою кар’єру на Північному ГЗК інженером з охорони навколишнього середовища. До команди МБС вона приєдналася три роки тому і була серед перших співробітників Центру соціальних сервісів та інфраструктури. Оксана вела напрям договірної роботи та організовувала ділові поїздки для співробітників Північного комбінату.

За щиру душу і відкритість найбільше цінували й любили Оксану колеги з МБС і Північного ГЗК. Здавалося, що вона не знає слова «ні», завжди була готова допомогти.

«Оксана завжди швидко відгукувалася на всі звернення, – згадує загиблу керівник групи адміністративних договорів і документообігу Метінвест Бізнес Сервісу Катерина БОНТУШ. – Сама швидко навчалася нових напрямів роботи і допомагала адаптуватися колегам з інших підприємств, які переходили до МБС. Мала учнів, новачків навчала з нуля роботі в системі САП. Ніколи не відмовляла в допомозі: треба гуманітарку співробітникам видати – зробимо, новорічні подарунки для дітей передати – організуємо. Оксана завжди перша бігла на допомогу і цього разу після вибуху намагалася допомогти пораненим колегам. Наш колектив втратив справді дуже гарну людину і прекрасного спеціаліста».

«Я з Оксаною працювала ще на Північному, – розповідає бухгалтер ДОО Метінвест Бізнес Сервісу Сніжана СІНДЄЄВА. – Вона була дуже сонячною людиною: завжди усмішка на вустах і позитивний настрій. Пам’ятаю, як дзвонила їй, щоб проконсультуватися по роботі в САП, вона заспокоювала і відповідала: «Так, не хвилюйся, зараз подивимось і в усьому розберемося». Напередодні трагедії бачилися з нею, говорили про ситуацію в країні, вона підтримувала мій занепалий дух: «Все буде добре, переживемо»… Дуже прикро, що російський терор забирає життя у наших найкращих людей».

Уперше на Північний комбінат Інна прийшла 1996 року. Починала з комірника в УРТО та комплектувальника на ремонтно-механічній дільниці. Згодом перейшла до цеху підготовки виробництва на дільницю центральних складів допоміжних матеріалів, де також обіймала посаду комірника.

Багато хто з північан найбільше запам’ятав Інну Левченко як диспетчера автомобільного цеху: у відділ експлуатації вона прийшла 2017-го і пропрацювала диспетчером майже п’ять років. Усі, хто зіштовхувався з необхідністю транспорту для організації поїздки, зверталися саме до неї. Їй дуже подобалася ця робота, та тільки нічні зміни жінці дуже важко давалися.

Диспетчер автоцеху Північного ГЗК Лариса РЕШЕТІЛО згадує: «Інна завжди була дуже добросовісною. На неї можна було сміливо покластися, вона відповідально ставилася до своїх обов’язків і завжди все робила з легкою усмішкою. От зараз намагаюся пригадати, коли вона була роздратована чи гнівалася... Але ні. Ми ніколи такою її не бачили. Знаю, що їй непросто жилося, що сама виховувала двох дітей, але вона ніколи не жалілася, навпаки, завжди намагалася концентруватися на хорошому. Допомагала доньці-студентці, яка в іншому місті навчалася в медуніверситеті, ростила сина-школяра. Віра і надія в краще, оптимізм допомагали їй торувати непростий життєвий шлях. В автоцеху, пам’ятаю, важко їй давалися нічні зміни, організм погано реагував, тому вона перейшла до СВЕЛ. Чула від неї, що в лабораторії все подобалося, і графік, і колектив, але з часом розвинулася алергія, тож Інні довелося знову змінювати робоче місце».

«Вона з турботою ставилася до колег, легко та мудро розв’язувала всі робочі питання, – згадує старший диспетчер автомобільного цеху Північного ГЗК Віта ЛЕБІДЬ. – Завжди оптимістка, дуже порядна людина. Мила й привітна, але з хлопцями, нашими водіями, вибаглива й строга. Уміла спілкуватися з людьми, розрядити напружену ситуацію влучним словом. Світла, душевна жінка».

Економіст за основною освітою, Інна не боялася опановувати нові професії. І коли життєві обставини змушували знову змінити місце роботи, сміливо занурювалася в нову для себе справу, заглиблювалася в тонкощі, щоб відповідати вимогам та залишатися корисною в колективі.

За пів року до війни Інна Анатоліївна скористалася можливістю перенавчання і підвищення кваліфікації та пройшла виробничо-технічні курси, опанувавши нову спеціальність – лаборанта хімічного аналізу 5 розряду і лаборанта аналізу газів та пилу 4 розряду. Два роки працювала у спеціалізованій виробничо-екологічній лабораторії Північного комбінату, у групі контролю за промисловими викидами. Влилася в новий колектив, нові обов’язки.

Колеги зі СВЕЛ, зокрема й начальник лабораторії Північного ГЗК Ірина Маркіна, відгукуються про Інну Левченко як старанну та уважну працівницю. За невеликий проміжок часу вона теж встигла стати для них надійною колегою, доброю подругою та мудрою порадницею.

Не так давно, в листопаді 2023-го Інна Левченко повернулася до цеху підготовки виробництва: обійняла посаду завідувачки господарством і опікувалася різнобічними побутовими питаннями в управлінні комбінату. Словом і ділом підтримувала колег у вирішенні нагальних господарських питань.

Цинічна ворожа атака 8 липня залишила без мами доньку та сина. Інні було 50 років.

Понад 35 років пропрацював Сергій Федоров на Північному ГЗК. Останні 24 роки обіймав одну з найбільш відповідальних посад – старшого диспетчера виробничого відділу управління комбінату.

Прийшов на Північний Сергій Петрович далекого 1983 року. Починав помічником машиніста екскаватора: десять років вивчав тонкощі гірничої професії в Ганнівському кар’єрі, згодом ще сім років працював на посаді гірничого диспетчера цього ж кар’єра.

«Фахівець галузі, знавець виробничих тонкощів, із колегами – добрий та щирий...»

«Світла людина, надійний колега. Якими б не були робочі перипетії, ніколи не залишить в біді та завжди підтримає, порадить, допоможе...»

Так відгукуються колеги про Сергія Петровича. За роки праці вони ніколи не бачили його роздратованим чи сердитим, розгубленим чи нервовим.

«Знала Сергія дуже багато років. Якою б складною не була ситуація, його ніщо не могло вибити з колії, – згадує колишня колега Людмила САВІНА. – У будь-якій ситуації знав, що робити, сміливо брав на себе відповідальність, завжди впевнено і з почуттям гідності доповідав вранці ситуацію генеральному директору. Він виділявся в колі доволі суворих виробничників. Своєю інтелігентністю, толерантністю, шляхетністю. Глибокі знання, досвід дозволяли йому розв’язати будь-яку виробничу проблему. Він знав усе! Як говорять, диспетчер на зміні вночі – це як директор підприємства: він має бути готовим прийняти складне рішення, взяти на себе відповідальність. Усе на контролі у нього. Відповідальність неймовірна! За безпеку, за діяльність колективів підрозділів, за життя і здоров’я працівників. Він і під час ракетної атаки 8 липня перше, про що подумав, це про порятунок людей, бо, за свідченнями колег, вибіг, щоб якомога швидше відчинити ворота рятувальним підрозділам. І став жертвою другого вибуху. Він завжди про себе думав останньою чергою. Вірний до останку колективу, відданий Північному... Є люди, які випромінюють світло. От він такий і був. Поруч із ним хотілося творити, працювати, жити на повну. Знаю, що і вдома це був гарний господар, люблячий чоловік, а близьким – щирий друг».

Сергій Федоров загинув на 61-му році життя.

Як возити більше, а витрачати менше; як відновити залізничну техніку, модернізувати обладнання; як тримати «на ногах» всю транспортну техніку... На ці складні запитання відповіді на комбінаті давав Дмитро Литвинов. Він знав про тепловози все і використовував знання на користь підприємству. Його ідеї допомагали збільшувати обсяг вивезення гірничої маси, він розробляв стандарти операційних процедур, що економили дизпаливо, дбав про безпеку машиністів залізниці, впровадивши низку протипожежних ініціатив.

Компанія 2015 року оцінила досягнення Дмитра найвищою корпоративною нагородою – «Золотою зіркою Метінвесту». Тоді 32-річного новатора нагородили за інновації в організації роботи залізничного транспорту, підвищення продуктивності і рівня безпеки праці.

З дитинства Дмитро був закоханий у рейки та шпали. Литвинов і народився поруч із залізницею – на вузловій станції Тинда, що на Далекосхідній залізниці. Сім перших років свого життя він провів там, проводжаючи очима електрички, поїзди, вантажні потяги і локомотиви, що день у день проходили повз, подаючи протяжні гудки. Там, напевно, і народилася в нього мрія керувати потужною галасливою машиною. У Кривому Розі дача його батьків за збігом теж розташовувалася біля залізниці, і він жив від вихідних до вихідних, щоб знову побачити хвилюючий хлопчакову уяву силует поїзда.

У 18 років, після залізничного технікуму, Дмитро сам уперше запустив локомотив. Якось зауважував в одному із пізніших інтерв’ю: «Скільки років минуло, вже давно доріс до керівних посад, до кабінетів, а все одно найбільше вабить залізниця і керування складом».

На Північний ГЗК Дмитро прийшов 20-річним. Цілеспрямований молодий чоловік став швидко просуватися залізними рейками кар’єри. Став не просто машиністом, а машиністом екстракласу; далі – інструктором локомотивних бригад. Попри молодий вік, заслужив повагу в колективі. Усе це скоро привело його до посади начальника цеху з вивезення гірничої маси з Першотравневого кар'єру. Згодом Дмитро обійняв посаду головного ревізора УЗТ, ще пізніше – головного фахівця з ремонту транспортного устаткування в управлінні комбінату.

«Тривалий час ми з Дмитром ділили один кабінет. Він не просто захоплювався, він жив залізницею, – розповідає Олександр СМІРНОВ, провідний фахівець відділу поточних і капітальних ремонтів Північного ГЗК. – У нього навіть адреса особистої електронної пошти містила англійською слово «залізниця». Він був одним із найкращих спеціалістів. Відмінно знався на всьому, що стосувалося транспорту, особливо залізничного. Це і організація руху, і проведення ремонтів. Якщо якась нештатна ситуація і потрібно серйозне рішення – без нього його не приймали. Старші керівники різного рівня завжди дослухалися його думки, якщо справа стосувалася залізниці... Його знали і поважали на інших ГЗК Метінвесту. На церемонію прощання з Дмитром, наприклад, приїхав із одеської відпустки його колега – він на такій самій посаді, тільки на ЦГЗК. Приїхав, віддав шану і в той же день повернувся до родини в Одесу. Це багато про що говорить, чи не так?..»

Великий ентузіаст – в очах Дмитра завжди палав вогник інновацій. Щиро захоплювався працею машиніста, а найкращою романтикою для нього було їхати в кабіні тепловозу і бачити схід сонця.

Після кожної чергової професійної перемоги Дмитро не втомлювався повторювати, що запорукою його успіхів завжди була родина. А ще шкодував, що робота забирає дуже багато годин в добі і тому не виходить більше часу проводити з близькими.

...Дмитру Литвинову назавжди 41. Без батька залишилися три доньки та кохана дружина. Нестерпний біль непоправної втрати…

Надзвичайно любив комбінат, свою родину і зірки...

32 роки віддав Північному Вадим Тімохін. У далекому 1991-му він прийшов сюди після професійного училища і служби в армії – працевлаштувався електрослюсарем в Ганнівський кар’єр. Тут і почав рік у рік накопичувати свій досвід, підвищувати кваліфікаційний розряд.

1999 року Вадим перейшов інженером у проєктно-конструкторський відділ будівельного бюро управління комбінату. На той час він вже закінчив виш. Згодом обійняв посаду головного фахівця з проєктування електричних мереж та споруд. А з 2012 року став провідним інженером відділу капітального будівництва комбінату, опікуючись в проєктній роботі енергетичними напрямами.

«Вадим прийшов до нас із практичним досвідом роботи в Ганнівському кар’єрі та проєктному відділі, – згадує Сергій МАЛИХ, начальник відділу капітального будівництва Північного ГЗК. – Проєктна школа за плечима багато чого вартує. Вадим був дуже грамотним та старанним спеціалістом, і це допомогло йому реалізуватися в нашій роботі. Хороший аналітик, він часом знаходив і виправляв помилки у проєктах. Скрупульозний, уважний, умів глибоко копати. Щось не знає чи не виходить – самотужки досліджує і обов’язково доводить до кінця. Любив мозкові штурми, колективні обговорення робочих завдань. І відданий північанин: скільки було пропозицій перейти, Вадим відмовлявся. Дуже ерудований, начитаний, любив влучний жарт. Зараз вже важко зустріти людину, яка так захоплюється книжками. Любив історичну тематику, біографії, документалістику, науково-популярну літературу. З ним завжди було дуже цікаво. Без нього колектив справді сумував, але як тільки приходив Вадим, це завжди пожвавлювало спілкування. Робочий день чи зустріч за межами комбінату ставали завдяки йому яскравішими. Це був чоловік-душа компанії, справжній заводила».

Із юності Вадим захоплювався чарівним світом астрономії, фізики, астрології. Зірки, небо, космос зачаровували його, він годинами міг їх обговорювати. Запрошував близьких поспостерігати за парадом планет; слідкував за зорепадами, хвостатими кометами, метеоритами.

Але найбільшою любов’ю в житті Вадима Тімохіна були діти.

«Його довгоочікувані донечки для нього були сенсом життя, – розповідає Сергій Юрійович, не тільки керівник, а ще й кум Вадима. – Перша донька народилася у Вадима, коли йому було вже 48. Друга – через чотири роки, зараз їй ще немає 2-х рочків. Він був безмежно радий, я ніколи не бачив чоловіків, які б так раділи звістці про майбутню дитину. В дитсадок, із садка – він завжди з дітьми. Увечері, бувало, телефоную і чую, як вони буквально стрибають на таткові і сміються...»

Справжнє родинне щастя обірвала жахлива російська ракета. Після прильотів керівник обдзвонив усіх своїх підлеглих. Не відповів Сергію Малих тільки Вадим: «За п’ять хвилин до влучання він поніс на підпис документи і, як з’ясувалося, навіть встиг їх підписати. Зайшов у буфет їдальні за кавою і... В момент удару він перебував лише у восьми метрах від місця влучання. Його засипало уламками... Наш колектив лишився без світлої душі, без грамотного спеціаліста, вірного друга, надійного колеги і просто непересічної, надзвичайно цікавої і гарної людини».

За п’ять днів до трагедії Вадим Тімохін відзначив 54 роки. Мами Вадима не стало через дев’ять днів після трагічної загибелі сина: материнське серце не витримало болю.

Без батька лишилися дві маленькі донечки, без коханого чоловіка – дружина, теж північанка, Людмила.

Дмитро Пахолюк прийшов на Північний ГЗК чотири року тому, змінивши, за рекомендаціями медиків, роботу в поліцейському патрулі на більш спокійну, без навантажень, працю. Так патрульний однострій Дмитра замінив спецодяг Метінвесту. Чоловік радів новому місцю роботи, амбітному професійному колективу колег, незвичним для себе гірницьким традиціям і новим кар’єрним обріям.

«Я був радий взяти до нас в команду Дмитра, і роки праці згодом лише підтвердили високий рівень його професійних компетенцій, – зауважує Віктор СОКОЛОВСЬКИЙ, начальник відділу в дирекції з капітального будівництва та інвестицій гірничодобувного департаменту Операційної дирекції Групи Метінвест. – Будівельнику за освітою, ми йому доручили вести напрям будівельних робіт по залізниці, а також частину проєктних робіт, зокрема й по шахті Центрального ГЗК. Добросовісний хлопець, дуже позитивний, зі спокійною вдачею, порядний як людина і відповідальний як співробітник колективу. Вдумливий, зосереджений, гарний аналітик, ретельний у виконанні завдань... На превеликий жаль, ворожі ракети забрали в нас гарного фахівця, відібрали життя у молодої людини, принісши непоправне горе в родину».

Добре знав Дмитра Пахолюка з дитячих років Сергій СЛЮСАР, провідний менеджер управління з капітальних інвестицій дирекції з економіки і розвитку бізнес-системи Групи Метінвест:

«Він мій кум, мій друг. Ми зі школи разом. Він був справжній патріот і відданий громадянин. Без перебільшень, Дмитро дуже переймався життям країни. Йому боліли всі біди і проблеми, він дуже уважно слідкував за всіма новинами з фронту, щиро переживав за військових, знаю, що дуже багато і часто донатив на потреби захисників. Регулярно здавав кров для поранених. Намагався завжди бути корисним Батьківщині. Для нього це було важливим і в цих питаннях він був принциповим. Він і в поліцію пішов на хвилі відродження національної поліції. Щиро вірив у справедливість і хотів послужити нашому суспільству. Безперечно, усі люблять свою сім’ю, але в Дмитра це було щось справді особливе. Донечка на першому місці. Він стільки приділяв їй уваги! Гурток один, гурток інший... Вихідні для близьких, відпочинок... Вони були як одне триєдине ціле з дружиною і донькою... Я дуже сумую за ним. В голові не вкладається, як так може бути: ще вчора ти бачишся, спілкуєшся, щось разом плануєш, а вже наступного дня ти не можеш додзвонитися. Після першого вибуху Діма двічі встиг мені зателефонувати. Сказав, що він, в цілому, в порядку, що є серйозні постраждалі, яким потрібна допомога. Ймовірно, він побіг комусь на допомогу і постраждав від прильоту наступної ракети, яка прилетіла за кілька хвилин. Потім він вже не відповідав...»

Коханого чоловіка та татка втратили через ворожу атаку дружина та 6-річна донька. Дмитрові було 35 років.

«Чи не найпривітніший з усіх охоронців в управлінні, дуже інтелігентна і тактовна людина». Так про Сергія Бондаренка відгукуються співробітники управління ПівнГЗК. Таким назавжди його запам‘ятали колеги з підприємства «Славутич» та знайомі.

Сергій понад десять років відпрацював в охоронних структурах Північного гірничо-збагачувального комбінату. Тривалий час – саме на постах в управлінні  підприємства. А до того він багато років служив у поліції. Справжній професіонал у своєму колі.

«Доброго ранку», «Гарного дня!» – завжди з посмішкою вітався він із кожним гостем на вході в будівлю управління комбінату. Чуйна людина, доброзичливий, турботливий та привітний колега. Він ніколи не уникав складних завдань, завжди шукав вихід, як розв’язати питання і йшов назустріч усім службам. У нього було щире бажання допомогти вирішити, а не відкласти, перенести чи делегувати комусь іншому. Завжди уважний та прихильний», – згадують працівники-північани і додають, що не уявляють пост охорони в управлінні комбінату без Сергія.

Начальник дільниці офісної охорони і безпосередній керівник Василь Осматеску знав Сергія п’ять останніх років. Згадує загиблого колегу як надзвичайно відповідальну людину, «одного з найкращих у нас на підприємстві».

У той трагічний ранок Сергій був на своєму посту, і, ймовірно, як і деякі інші працівники, вибіг на вулицю допомагати постраждалим після влучання першої ракети в будівлю управління комбінату, але загинув від підступної другої ракети, яка прилетіла в праве крило будівлі через 9 хвилин.

У Сергія Бондаренка залишилися донька та дружина. Йому було 56 років. Пам’ятаємо!