Історія співробітника Метінвест-Промсервісу, який залишився без ока та втратив рідних.
Майстер з ремонту металургійного устаткування цеху енергоремонту Метінвест-Промсервісу Олександр Лукашов унаслідок обстрілів втратив око, а на його обличчі залишився величезний шрам. Дружину витягав з-під завалів уже мертвою.
Поранений Олександр виходив із Маріуполя дорогою, встеленою трупами. Чоловік проїхав через РФ, щоб потрапити до дочки в Грецію. Він не хотів залишатися в країні, якою «править гестапо».
Свою історію Олександр розповів «Українській правді. Життя».
Довго не міг забути очі мертвої дружини
Олександр з дружиною Ольгою
24 лютого Олександр навіть ходив на роботу.
За його словами, маріупольці й гадки не мали, що принесе їм напад Путіна. Однак вже 27-28 лютого росіяни почали обстрілювати місто. Зокрема, і той район із приватним сектором, де жив Олександр та його дружина Ольга.
Коли обстріли почастішали, подружжя, взявши тільки документи, вирішило тимчасово переїхати у квартиру до матері Олександра.
– 2 березня ми пройшлися по магазинах. Ще все працювало. В місті була тиша. Однак ані поліції, ані українських військових вже ніде не було видно, – згадує Олександр.
Наступний день – 3 березня – чоловік запам’ятає на все життя. Зранку його дружина подивилася у вікно і сказала: «Дивись, танки їдуть! І глянь, що на них намальовано!».
Чоловік підійшов до вікна й побачив кілька танків і бронетранспортерів з намальованими білою фарбою буквами Z. Він порадив жінці відійти від вікна. Сам сів у кімнаті, а дружина пішла на кухню. В той момент у двері постукали, і мама пішла відчиняти. Чоловік чув, що вона з кимось говорить у коридорі.
– Раптом я почув звук танкового дизельного двигуна. Потім – як повертається башта танка, як працює механіка. Я зрозумів, що він зупинився й повернувся до нашого будинку, – каже Олександр.
Пострілу він не почув, але відчув удар. Осколками й склом Олександру поранило обличчя та розрізало навпіл око. Чоловік зрозумів, що снаряд залетів на кухню: стіни між нею та кімнатою більше не було, стіни між коридором та квартирою – також.
– Моя перша думка була: де Ольга? Вона лежала на кухні під завалами. Тільки голова стирчала, – говорить Олександр.
Чоловік почав розбирати завали, намагався витягти дружину, хоча його обличчя заливала кров.
– Я кричав: «Олю, допомагай собі руками і ногами!» Я нарешті витяг її, поклав на плиту і перевернув. На мене дивилися її мертві очі. Потім мені довго ввижався цей її погляд. Коли я її тягнув, вона вже була мертва. Я перевірив пульс. І помітив, як почали синіти її нігті, – описує Олександр один із найстрашніших моментів свого життя.
Потім він дотягнув тіло дружини до вікна. На його крик прибігли двоє чоловіків у куртках із написом «Медицина катастроф». Олександра витягли з квартири перед тим, як він втратив свідомість.
Виходив з міста по тілах убитих
Чоловік прийшов до тями вже в місцевій лікарні. Пам’ятає лише операційний стіл і що рани йому зашивав дитячий хірург. Інших лікарів у місті вже не лишилося. Пізніше набрався сил і спитав про маму. «Немає більше твоєї мами», – сказали йому. Чоловік не бачив, як вона загинула, але каже, що вона була дуже активною, а на районі її знали багато людей. Тому якби вижила, напевно дізналися б. У той момент Олександр зрозумів, що в нього більше немає родини.
Тим часом ситуація у місті погіршувалася, обстріли ставали частішими. Маріуполь постійно бомбили. В лікарню привозили все більше людей.
– Росіяни розстрілювали людей, які просто ходили набрати води. 27 людей пішли, тільки жінки та діти. Під’їхала фашистська техніка й розстріляла їх. 5-6 людей – відразу на смерть. Поранених привіз якийсь чоловік на «Газелі» в хірургію», – каже Олександр.
Чоловік запам’ятав 19-річну дівчину Юлю, якій зробили операцію і яку він допомагав перекладати в лікарняне ліжко.
– Медсестра робила уколи всім, кого привезли з операції. Пройшло хвилин 20. Я дивлюсь на цю Юлю і розумію, що вона не рухається зовсім. Зазвичай поранені крутяться, стогнуть, а вона – ні. Підходять до неї, а вона – мертва. Їй вже мертвій уколи робили. Багато людей було, їм ніколи було дивитися, хто мертвий, а хто живий, – пригадує чоловік.
Кожен день у лікарні від ран вмирали по 5-6 людей. Тіла складали в мішки, а коли вони закінчилися, брали за руки і ноги, клали на ковдру й несли в підвал або на вулицю. Майже весь лікарняний двір був заповнений тілами.
4 березня в Маріуполі почалися морози. В лікарні з вибитими вікнами було дуже холодно, обстріли не вщухали. Вийти з медзакладу в Олександра вийшло тільки 21 березня. Він разом з іншою родиною – батьками та двома дітьми, які мали поранення – вирішили вирватися на територію, підконтрольну Україні. Пішли чутки, що з західної частини міста можна вирушити в Бердянськ, а звідти – в Запоріжжя. Люди йшли містом тиждень. Були постійні обстріли, кілька днів ховалися по підвалах. Їли те, що давали місцеві мешканці: хтось дав трішки хліба, хтось – пів пляшки води, а хтось – банку помідорів.
– Військові з «Азова» кажуть, що в Маріуполі загинуло десь 20-25 тис. людей. Мені здається, що більше. Ми йшли по трупах. Вони були скрізь!, – ділиться спогадами маріуполець.
Вбитих спершу не ховали у дворах, їх виносили на вулицю й там залишали. Одного разу люди хотіли заховатися в підвалі одного з будинків, однак із під’їзду вийшла старенька та сказала: «Не ходіть туди. Там 16 людей сиділо, коли залетів снаряд. Так вони всі загинули, тіла там досі лежать».
Нарешті 27 березня Олександр та родина з дітьми дійшли до місцевої церкви, де був величезний підвал, у якому ховалися за 200 людей. По місту вже, як висловився Олександр, бігали перелякані росіяни й чеченці. Окупанти зайшли в церкву і сказали: в Україну ніхто з вас не поїде, є лише один варіант – куди ми скажемо.
Опинився в Донецьку, пройшов «фільтрацію» та знайшов спосіб вибратися
Спочатку людей вивезли в селище Покровське, а вже звідти – в Донецьк. Чоловік казав, що йому треба в Україну, але його ніхто й слухати не хотів. Тільки питали: ти що, батьківщину не любиш? У Донецьку Олександра госпіталізували в місцеву лікарню. Він лежав в одній палаті з пораненими ДНРівцями. Спершу чоловік намагався відстоювати свою позицію, розповідав, хто вбив його сім’ю. Але згодом йому сказали: «Замовкни, а то опинишся в підвалі, а завтра виведуть у посадку й розстріляють. І ніхто тебе шукати не буде».
Утім, ДНРівці виявилися простими мешканцями Донецька, яких упіймали в магазині або в трамваї та мобілізували. Вони розповідали, що не хотіли цієї війни. Олександра також хотіли мобілізувати, попри відсутність ока. Мовляв, будеш шини накачувати, машини ремонтувати. Врятувало лиш те, що на той час він не пройшов так звану фільтрацію. Кожен день у лікарні чоловіка перевіряли на «благонадійність».
– Приходили представники райвідділу, ФСБ, слідчий комітет. Примушували роздягатися, шукали татуювання, питали, хто я такий. Чи не військовий? І так цілий місяць, – розповідає маріуполець.
У Донецьку чоловіку вдалося розшукати свою дочку, яка живе в Греції. Він сказав їй, що не може більше залишатися в цьому «гестапо». Дочка знайшла водія, який міг вивезти з Донецька через Росію в Латвію, а вже звідти можна дістатися до Афін. Однак, щоб виїхати з Донецька, було необхідно пройти принизливу процедуру «фільтрації», без якої жоден водій нікуди не повезе. Людей із Маріуполя та інших окупованих територій вивозили в різні міста, а фільтрація проходила в єдиному відділку, до якого треба було йти через весь Донецьк. Олександр прийшов туди і побачив, що черга вже розписана на два місяці наперед. Тоді він вирішив домовитися з місцевим МНСником, який оцінив свої послуги в 3,5 тисячі рублів. І вже наступного дня чоловіка допустили до проходження фільтрації. Відбувалася вона так: спершу взяли відбитки пальців, перевірили телефони, а також зробили фото в анфас, зліва й справа. Також питали, кого він знає в місті, де працював тощо. Далі чоловіки йшли в одну кімнату, а жінки в іншу. Там примушували роздягатися. У людей перевіряли наявність татуювань.
– Вони вважають, що українські військові всі – в татуюваннях, у фашистських знаках. Мені пощастило, у мене немає жодного малюнка. А разом зі мною проходив фільтрацію хлопець 25 років. У нього було татуювання – якийсь ієрогліф і квіти. Він довго там сидів. Я пішов, а його залишили, – згадує Олександр.
Після проходження процедури чоловікові нарешті видали талон, з яким він і сів в автобус.
Їхав Росією, щоб потрапити в Грецію
Перевірки на цьому не скінчилися. На кордоні між так званою «ДНР» та РФ на Олександра очікував ще один допит. ДНРівець вимагав від Олександра доказів того, що він дійсно працював на металургійному комбінаті. Врятувало його тільки те, що він мав при собі пропуск на завод. На російському кордоні була ще одна перевірка, яку проводило ФСБ. Росією їхали три доби.
– Бачили ви б ту Росію, то – жах. Стан країни визначається станом її селищ і доріг. Скрізь суцільна руїна, сміття на узбіччях. Яке в мене було до Росії ставлення, таке й залишилося. Тільки вбивати людей та грабувати, а побудувати нічого не вміють і не вміли, – ділиться враженнями від поїздки Олександр.
У РФ маріупольцю зовсім нічого не сподобалося – ані кава, ані їжа, ані поведінка людей: «Випадок неприємний був. Зайшов я в платний туалет, а там дама років 40 сидить. Каже мені:
А ти звідки такий красивий узявся?
– З України, з Маріуполя.
Тут вона усміхається і, ніби не розуміючи, каже:
– А що там у Маріуполі?
Мене в цей момент накрило!».
Остання перевірка ФСБ була на виїзді з РФ, на кордоні з Латвією. Коли чоловікові дали папірець про дозвіл на виїзд із Росії, він вперше з початку війни відчув себе живим.
– Радів, ніби з темного підвалу на волю вийшов, – каже Олександр.
Латвійці його майже не перевіряли, попросили тільки паспорт, поставили штамп і спитали, чи везе сигарети. В Латвію не можна ввозити більше ніж 40 сигарет, чоловік сказав, що в нього – 37 штук. Прикордонниця дістала з кишені пів пачки своїх сигарет і віддала Олександру. Маріуполець нарешті дав волю емоціям та звернувся до латвійців: «Ви не розумієте, як ви добре живете! Як вчасно ви вступили в НАТО. Я вирвався з гестапо, я готовий на лавці спати, аби тільки ті фашистські рожі не бачити!»
Далі чоловік автобусом поїхав до Варшави. Він був дуже вражений тим, як поляки ставляться до українців: «Мені там всі посміхалися. Я гуляв Варшавою, люди підходили до мене, питали, звідки я. А потім пригощали смачною кавою з шоколадом. Хлопець з дівчиною принесли мені бургери. Ставлення до нас там – шикарне».
У Грецію Олександр летів через Сицилію, у вікно з літака бачив море й острови. За три години в Афінах його зустріла дочка. Наразі Олександру треба продовжувати лікування, однак він вже думає про те, як знайти роботу.
Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.
