Тоді жінка разом із чоловіком і маленьким сином мешкала в Бахмутському районі на Донеччині. Працювала медсестрою у світлодарській лікарні. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, родина змушена була залишити домівку й вже чотири місяці як переїхала до Нововасилівки на Запоріжжі. Наталя продовжує працювати в медичній сфері.

— Мій чоловік був учасником бойових дій із 2014 року. На той час його мобілізували до армії. Вже наступного дня від початку повномасштабного вторгнення він зателефонував своїм побратимам. Вони зібралися й знову поїхали на війну. В серпні, на День незалежності України, мій чоловік загинув під Херсоном. Дуже важко й боляче було усвідомити та переживати цю втрату. 

Тому, коли місцева адміністрація запропонувала взяти участь у програмі психологічної реабілітації «Незламна мама», я поїхала в Карпати разом із 6-річним сином. 

Це було чудово. Усе гарно організовано та сплановано — і для дітей, і для мам. Насамперед нас навчали боротися зі всіма труднощами та проблемами, з якими ми стикаємося під час війни. Дуже допомагали психологи, котрі пояснювали, як жити після втрати близької людини, як до цього ставитися. 

Думаю, що всім мамам, котрі там опинилися, дуже був потрібен як фізичний відпочинок, так і моральна підтримка. Звісно, зараз намагаюся втілювати у життя те, чого нас там навчали. Зокрема, це стосується ставлення до того, що відбувається навколо нас. 

Після роботи з психологами стало трохи легше. Нас навчили, як переконати себе в тому, що все минає, і врешті-решт, надалі зміниться на краще. Діти й родина — найголовніше, заради чого варто жити. 

Ніколи не слід відмовлятися від допомоги. Завжди треба приймати підтримку, яку вам пропонують. Я теж довгий час думала, що впораюся сама, що все якось пройде само собою. А насправді не варто нехтувати допомогою. Навіть тоді, коли здається, що у вас все нормально. Але коли за справу беруться психологи, виявляється, що є над чим працювати.