Максиму Бажану – 26 років. До війни він жив в одному з центральних районів Маріуполя, працював на комбінаті імені Ілліча машиністом парових турбін. Ранок 24 лютого докорінно змінив його життя, як і долі багатьох маріупольців. Сьогодні він співробітник Центрального ГЗК. Особисту історію порятунку Максим розповів в інтерв’ю.

– Максиме, скажіть, де вас застала звістка про початок війни? Якою була ваша перша реакція?

– У ніч на 24 лютого я працював у нічну зміну. В колективі активно обговорювали нічні вибухи, говорили, що почалася війна. Я відразу ж почав гортати стрічку новин. Як почитав, то зрозумів, що ранок не добрий… На той момент я дуже хвилювався за батьків, бо вони жили на околиці міста зі сторони Новоазовська – близько до епіцентру подій. Я їм телефонував і вмовляв переїхати до мене, ближче до центру, там спочатку було спокійніше. Одразу не міг повірити, що все так станеться й так надовго затягнеться. Як, напевно, і всі.

– Скільки днів ви провели в блокадному місті? Що довелося пережити за цей час?

– Мої батьки переїхали до мене 1 березня, і до 23 березня ми були в Маріуполі. З перших днів війни вже було проблематично купити воду в магазинах, далі відключили мобільний зв'язок, потім зникли світло та вода, а 7 березня відключили газ. Якщо без світла можна було якось прожити, то без води й газу зовсім стало важко. На той момент почалися панічні думки: як готувати їжу, як її розігрівати, як зігрітися… Але в стресовій ситуації рішення приходять швидко – набирали талу воду, розводили багаття на вулиці. Доводилося навіть ловити голубів. 9 березня в наш будинок прилетів снаряд із «Граду», і на 8-му поверсі сусіднього під'їзду почалася пожежа. Ми жили на 6-му поверсі, тож вогонь стрімко почав перекидатися до нас. Дружною компанією, якщо так можна сказати, ми з сусідами намагалися загасити вогонь. Використали майже всі свої запаси води. На щастя, там мешкав співробітник МНС. Він викликав по рації пожежну машину, і до нас швидко приїхали й усе загасили. Обійшлося без жертв, тільки уламками поранило сусідку. Так і жили... Страшно було. Одного дня зробили буржуйку між першим і другим поверхами та вивели трубу надвір. То ми й грілися там, і готували. У підвал спускалися, але він був дуже маленький та сильно продувався, неможливо було зігрітися й заснути. Спати взагалі важко було: намагаєшся заснути, аж раптом чуєш, як від вибухів та обстрілів твій будинок починає трясти.

 – Коли і як вам вдалося евакуюватися з Маріуполя?

– 21 березня ми дізналися, що у 20-му мікрорайоні начебто стало спокійніше, припинилися обстріли. Тож вирішили перебиратися туди. Тим паче хотіли дізнатися про долю моєї бабусі, бо ми про неї тоді нічого не знали, жива чи ні. Вчасно пішли. Потім бачив на відео, що від нашого будинку майже нічого не залишилося. Ми з батьками могли б зостатися там назавжди – або в підвалі, або в себе на шостому поверсі…

Декілька днів пожили у бабусі та вирішили, що настав час виїжджати. Своєї машини в нас не було, домовлялися про транспорт. Перша зупинка була у Володарському. Там ми з батьками розділилися. Вони прийняли складне рішення їхати до родичів на Сахалін, а я вирішив, що залишаюся в Україні. Особливо складно було виїхати з Бердянська, транспорт до міста не пропускали. Кожен день починався з пошуку інформації про те, чи буде евакуація, чи пропустили автобуси. До місця збору треба було йти пішки 20 км, так і ходив щодня. Не було жодної конкретики, не зрозуміло, поїдеш ти сьогодні чи знову залишишся.

Трохи раніше за нас, десь 15 березня, з Маріуполя до Кривого Рогу виїхали мої дядько та тітка. Тож вибір я зробив швидко – їду до них. Уся дорога до Кривого Рогу зайняла понад 10 днів. Вже у квітні з Запоріжжя евакуаційним потягом я дістався Кривого Рогу.

– Як ви живете зараз: чим займаєтеся та які плани на найближче майбутнє?

– Весь цей час Метінвест підтримує мене: виплатили «підйомні», надали робоче місце. З 8 червня працюю в цеху шламового господарства на ЦГЗК, опановую професію машиніста насосних установок, знайомлюся з колегами й керівниками.

Багато хто цікавиться, яка ситуація в Маріуполі зараз, там взагалі жах чи не дуже? А я й не знаю, що відповісти. Там у мене залишився єдиний друг, він живий, з ним є зв'язок. Коли питаю, як у нього справи, відразу відповідає, що все нормально та змінює тему. Можливо, розмови прослуховують, не знаю. Я зараз уже спокійніше реагую на новини й сигнали повітряної тривоги. Але коли пролітають літаки, стає ніяково, спогади накочують миттєво. Намагаюся продовжувати жити нормальним життям, наскільки це можливо.