Відверта та чесна розмова з демобілізованим співробітником Метінвест Січсталь, інженером управління проєктування Іваном Правдіним.
Кожен період життя має свій початок та своє завершення. Про досвід, який не планував отримувати, про те, що допомагало триматись емоційно та поради тим, хто повертається до цивільного життя розповідає Іван Правдін.
Наше життя змінилося у лютому 2022 року. У кожного з’явилась ще одна роль: волонтер, рятівник, захисник… Як ви опинились на фронті?
Я був добровольцем. Ще у 2014 році, коли росія напала на Крим, пішов до військкомату. Хоча я не був військовозобов'язаним, вважав, що так буде правильно. Мені було дуже страшно, в мене не було досвіду. Там у військкоматі сиділа жіночка, записувала до журналу номера телефонів та дані, от і все. Пам'ятаю, була дуже велика черга. Мені тоді було десь 35 років, і я був наймолодший в черзі. Я записався, але мене нікуди не викликали. Хоча, якби я дуже хотів, пішов би у добровольчий батальйон.
А у 22 році я зрозумів, що треба щось робити, не можна сидіти дома. І я пішов. Моя сім'я, вся родина була проти, було багато сліз… Бойового досвіду в мене не було. Єдине, що вмів, це стріляти, бо в мене таке хобі. Я не мисливець, але в мене є зареєстрована рушниця. Ще після 14 року я зрозумів, що треба навчатися стріляти, їздив на полігон час від часу. Також я вмів користуватися автоматом Калашникова. Це все, що я знав про армію, і я ніколи не хотів служити. Розумієте, суто мирна людина.
Розкажіть, будь ласка, чим саме ви займались на службі?
Коли я призивався, 4 квітня 22 року, нас повезли на полігон і там навчали користуватися ПЗРК типу «Ігла». В нас була спеціальність дуже потрібна у війську. Я був простим рядовим. В липні нас спрямували на Донбас для підсилення штурмових рот. Було дуже важко. Ми тримали позиції на нулі, тобто витримувати артилерійські та стрілецькі обстріли та відбивали штурми. Один раз ходив на штурм. Це такий досвід я вам скажу…. Там мій другий або третій день народження був, мене зараз вітають мої побратими з ним. Ще у нас було завдання забирати загиблих побратимів. Також це дуже важко морально.
Що вам допомагало не втрачати бойового духу та триматись емоційно?
Я про це думав коли вже був у госпіталі, вже потім, багато думав. Перш за все, тримало те, що я бачив наших героїв, які були поруч. Я бачив, як вони роблять і намагався діяти так само, розумієте, в мене був приклад. І це дуже важливо, коли поряд є досвідчені люди. Люди, які вже мають певний бойовий досвід. На жаль, багато з них загинуло…
Є таке поняття в армії, як братерство. Коли ти знаєш, що треба стояти, треба стріляти, треба, щоб руки не тремтіли, бо біля тебе твій побратим. І якщо ти будеш робити щось не так, то йому може прилетіти в будь-який момент. Тобто ти знаєш, що він тебе буде прикривати завжди, у будь-якій ситуації, ти йому довіряєш повністю. Ти довіряєш йому своє життя і так само ти маєш оберігати його. Отак на цьому все тримається.
У всіх, хто повертається, всередині відбувається багато змін.. Що змінилось саме для вас? Мети, мрії, цінності?
Багато чого змінилось. Я зараз ловлю себе на таких думках, що зараз, коли я вже в цивільному житті, я тішуся маленькими радощами. Ось починаю прибирати, мені це подобається, хоча до війни я це не любив. Це стосується й природи, коли можна зараз поїхати на річку, провести на годину більше зі своєю дружиною або з донькою. Ти цінуєш те, що раніше сприймав як належне. Змінилось багато чого в моральному сенсі. Моє ставлення до людей, бо я бачив багато страшного, і зараз я більш ціную своє життя та життя інших.
Повернувшись до Метінвест Січсталі, як почуваєте себе в робочій атмосфері? Як швидко адаптувались?
Коли повернувся було дуже важко зосередитись на задачах, бо в мене поранення пов'язані з контузіями. Багато чого я не запам'ятовую, того, що потрібне в моїй роботі. Колеги часто допомагають мені, і я дуже вдячний їм за це. На мене не тиснуть колеги та керівництво, вони розуміють, що я, можливо, зараз ще не можу виконувати задачі з такою швидкістю, як робив це раніше. Вони до цього ставляться з розумінням. За це теж дуже вдячний.
Які загальні поради для комфортної комунікації між українцями — цивільними та військовими — ви можете дати?
Я вважаю, що не треба зараз сваритися з приводу будь-яких політичних вподобань. Це моя особиста думка. Бо це багато до чого приводить негативного.
З приводу питань, на які нема відповідей... Скільки ти вбив ворогів, наприклад... і коли закінчиться війна... отакі питання, на них немає відповідей. Особливо, якщо ти солдат чи там навіть офіцер. Ну як ти можеш знати, коли закінчиться війна?
Мені «ок», коли мене питають про війну. Розумієте, мені це потрібно виговорювати. Психологи, з якими я займався, кажуть, що якщо тебе слухають, то розповідай, ну можливо, якісь нюанси там дуже важкі – не треба, але ти маєш виговорюватися. Ти повинен це якось виплескувати з себе.
З приводу військових, раджу їм, коли повертаються, теж менше звертати увагу на те, що цивільні люди живуть звичайним життям, бо для того ми там і знаходились, щоб тут був мир і щоб люди жили так. Це нормально, це все добре. Головне – повага до військових, тобто зі сторони цивільних і все. Трохи поваги, більше нічого не треба. Посмішка, рука до серця, оце і все.
Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.
