До початку повномасштабної війни Ігор Сорока працював менеджером програм управління з навчання та оцінки персоналу в МБС. 25 лютого він пішов воювати добровольцем і зараз працює бойовим медиком взводу.
Парамедик Сорока
«Хороший виїзд для парамедика – нудний виїзд», – каже Ігор СОРОКА. Уже понад дев’ять місяців його робота – рятувати бійців на передовій.
– Ігорю, ви маєте медичну освіту?
– Ні, хоча й виріс у родині лікарів. Моє серйозне знайомство з медициною розпочалось після подій на майдані у 2014 році. Тоді я пішов до громадської організації «Український легіон», яка готувала людей до війни. Пройшов курси з медицини, мені сподобався цей напрямок, і я став інструктором з тактичної медицини. Спочатку готував мобілізованих хлопців, а вже влітку 2015 року сам був в АТО як парамедик.
– Пам’ятаєте свій перший випадок реальної допомоги людині?
– Першу допомогу надавав при порізі руки, тому стресу не було. Складні випадки були в цивільних, які знаходилися в зоні бойових дій. Нещодавно наш підрозділ втратив двох побратимів під час виконання завдання, ще один зараз знаходиться в лікарні.
– Під час навчання медика морально готують до можливої смерті бійця під час або після надання допомоги?
– Є стандартні поради, але кожен має сам знайти собі опору в голові, щоб правильно сприймати смерть. Потрібно розуміти, що всіх врятувати неможливо. Особисто мені страшно помилитись під час надання допомоги. Медицина ж на полі бою набагато простіша, ніж у лікарні. Є декілька варіантів дій медика, які я прокручую в голові і сам у себе запитую: чи потрібно це зараз робити, відкидаю таким чином зайве та обираю правильний шлях дій.
– Яка у вас роль у взводі? Чи виконуєте ви якісь бойові завдання?
– Я працюю в складі групи, яка виконує певні завдання на різних ділянках фронту. Оскільки я бойовий медик, мене можуть залучити до роботи команди, але в разі поранення когось із хлопців я маю надати медичну допомогу побратимові.
– Ви надаєте допомогу просто на полі бою?
– Ні, це безглуздо, бо дуже високий ризик для обох. Допомога надається в найближчому укритті або ж проводиться так звана первинна евакуація. Це коли хлопці витягують пораненого на певну безпечну точку, а там уже я надаю йому допомогу та направляю до стабілізаційного пункту чи лікарні.
– Чи прописаний порядок дій бійців при пораненні товариша? Можуть побратими зупинитись і надати йому допомогу?
– В армії всі дії регламентовані. Розставлені пріоритети в такій послідовності: виконання завдання, збереження власного життя, самодопомога, допомога товаришу.
– Чи можливо бійцю повернутися з війни з тими ж показниками здоров’я, з якими він туди пішов, навіть якщо він не отримав поранення?
– Думаю, що можливо. Звісно, погані побутові умови, не завжди повноцінне харчування та складні завдання користі здоров’ю не додають, але з часом можна відновитись.
– Щодо психологічної реабілітації: наскільки важлива вона для хлопців після повернення додому?
– Знову ж таки, у кожного – своя історія. Колективний досвід людей, які пройшли через війну, каже, що психологічне відновлення необхідне. Але не треба думати, що через пережитий стрес додому повернуться якісь монстри чи в усіх поголівно буде жорсткий посттравматичний синдром. Скажу за себе: зараз я не даю волю емоціям, але мені дуже хочеться після завершення війни повернутись додому й виплакатися. Тоді я відчую, що напруга пішла.
– Чи доводилося надавати допомогу полоненим? Чи є якість міжнародні конвенції, які регулюють порядок надання допомоги ворогові?
– Мені не доводилось лікувати полонених. А щодо стандартів, то так, є Женевська конвенція та різні юридичні норми. Ще на початку служби в нас із хлопцями була розмова, між собою ми домовились, що не будемо застосовувати тортури й надаватимемо допомогу полоненим.
– Багато жінок серед парамедиків? Чи не поступаються вони чоловікам у цій справі?
– У ЗСУ більше чоловіків, але досить багато й жінок у медицині. Вважаю, що війна – більше чоловіча справа, я б не хотів, щоб моя дружина була тут. Але я не категоричний у цьому питанні, якщо є бажання, то чом би й ні. У медицині жінки точно не програють чоловікам.
– Як ви змінилися за цей час?
– Дуже змінились побутові звички. Футболку раніше не носив більш як один день. У цивільному житті я й уявити не міг, що можна помитись під кухонним краном, а якщо з нього ще й тече гаряча вода, то це – найбільше щастя. Зрозумів, що настрій і сприйняття ситуації дуже залежать від закриття базових потреб.
– Часто стикаєтеся з цивільними? Чи допомагають вони вам?
– Частіше за все допомагають. Діти грають у війну, блокпости роблять. Коли бачиш це, серце крається. Хлопці переповідали історію, як прийшов малий, котрий раніше перебував в укритті з обмеженими запасами провізії, і попросив води. Коли ж отримав кухоль, зробив декілька ковтків і поставив його на стіл. Дорослі в нього здивовано запитали: чого ж ти не п’єш, ти ж хотів пити? А він перепитує: а що, можна всю випити? Маленький п’ятирічний хлопчик звик, що води мало і треба ділитись… Мене щоразу сльози душать, коли я думаю, що доводиться переживати нашим людям. Так не має бути.
– Які б поради ви дали цивільним, котрі залишились на відносно безпечних територіях?
– Продовжувати працювати, щоб підтримувати економіку країни. Чоловікам порадив би займатись фізичною підготовкою, походити в тир та опанувати стрілецьку зброю. Обов’язково пройти курси з надання медичної допомоги. Заздалегідь подбати про спорядження. Кожен українець має бути готовий воювати та боротись на своєму фронті, тоді війна швидше скінчиться.
– Що треба викорінити українцям у своїй свідомості після війни?
– Нам дуже складно домовлятись між собою. Коли є зовнішня загроза, ми миттєво гуртуємось, але щойно вона зникає, починаємо між собою сваритись. Ми маємо навчитися співпрацювати й поважати одне одного, попри велику розбіжність у поглядах.
Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.
