У відвертій розмові з президентом Маріупольського ТБ Миколою Осиченком генеральний директор Метінвесту Юрій Риженков вкрай чесно розповів про ситуацію в Маріуполі та роботу компанії у воєнний час.

Коли на інформаційному фронті йде атака фейків, а ворог не гребує провокаціями й обстрілами цивільних, дуже складно спокійно реагувати на чергові новини з полів. Тим більше, коли справа стосується багатостраждального Маріуполя. У цих умовах діяльність Групи Метінвест та відкритість її СЕО Юрія Риженкова покликані зупинити чутки навколо маріупольської теми.

– Згадайте день 24 лютого, коли ви дізналися, що почалася війна.

– Я розпочав би з 16 лютого. Саме 16 лютого ми були в Маріуполі з нашими акціонерами – Рінатом Ахметовим та Вадимом Новинським. Ніхто з нас не вірив, що війна взагалі можлива. Ми приїхали анонсувати плани великого будівництва. Ми приїхали розповісти про те, що маємо намір інвестувати в місто, розвивати. Ми приїхали сказати про те, що у нас попереду декарбонізація, екологія тощо. 

Ми справді не вірили, що щось може піти не так. Ми навіть на майданчик цеху холодної прокатки на ММКІ з'їздили – подивилися, де він будуватиметься. І так було до ночі 23 лютого. Увечері 23 числа наші акціонери були на зустрічі з Президентом України, я також був присутній. Там багато обговорювалося, буде війна чи не буде, буде напад чи ні. Інформація, яка там прозвучала, свідчила, що так, є накопичення військ, є певні рухи. Але вийшовши звідти, я так само для себе сказав: я не вірю – війни не буде. І пішов спокійно спати для того, щоб прокинутися о 5:17, коли було завдано перших ударів по Києву.

– А ви чули вибухи, так?

– Так, звісно. Я живу в центрі Києва, тож дуже добре чув усе те, що відбувалося. І перше відчуття «так не може бути». Знадобилося хвилин зо п’ять, щоб зрозуміти: так може бути. Зібрався, але тривожну валізку не складав. Вирішив, що поки треба розібратися, що відбуватиметься. Схопив рюкзак із комп'ютером та айпадом і поїхав до офісу. 

А в офісі зібралися наші директори, хто був на цей момент у Києві, потім приєднали решту по відеоконференції. Обговорили ситуацію й ухвалили певні рішення, про які зараз можна вже говорити. Перше – на той момент провести централізовану евакуацію всього Метінвесту нереально. Тому вирішили, що вона швидше буде децентралізованою. На щастя, ковід нас навчив працювати віддалено. Тож ми прийшли до думки, що краще виїхати з великих міст. Люди, які можуть працювати віддалено, переходять на віддалену роботу. А далі будемо дивитися, як ми зможемо ці локації коригувати. 

Щодо підприємств, зокрема в Маріуполі, ми розуміли, але напевно не усвідомлювали до кінця, що небезпека звичайно ж є. І хоч ми не вірили у війну, але підготували бомбосховища, котрі є у нас на заводах. Вони не тільки були приведені в робочий стан (вони були в робочому стані з 2014 року), а й завантажили їх їжею та водою, яких за нашими підрахунками було достатньо на два-три тижні. 

Чому говорю «за нашими підрахунками», бо фактично вже півтора місяця багато маріупольців виживають завдяки тим запасам, які зберігалися в наших бомбосховищах і на продуктових складах підприємств. Знову ж таки, скажу чесно, ми не вірили, що Маріуполь буде так щільно оточено. Вважали, що завжди можна буде людей евакуювати звідти чи завозити туди провізію. Точно не думали, що російська армія почне бомбардувати російськомовні міста.

Це взагалі для мене був шок. Найбільший шок цієї війни для мене – це те, що під виглядом «російського миру», під виглядом захисту російськомовного населення бомбардуються Харків і Маріуполь – два найбільш російськомовні міста в усій Україні. Якщо ви так поводитеся з російськомовними, тоді що чекати україномовним від вас, панове росіяни. Це такий ліричний відступ. Хоча, я думаю, цей ліричний відступ мучить усіх російськомовних та україномовних.

– Ви знаєте, я не зустрічав зараз людей, які ненавиділи б Росію більше, ніж маріупольці. Вони навіть почуваються обдуреними в чомусь, тому що вони були лояльні до цих людей, вірили, що можна з ними знайти якусь спільну мову. А зараз, побачивши все те, що там є… Як, коли та чому ви ухвалили рішення про консервацію підприємств?

– Фактично, це сталося на другий день війни. Коли ми зрозуміли, що починаються бомбардування. Це до авіації було, коли артилерія почала вже стріляти по Маріуполю, і ми зрозуміли, що є велика небезпека потрапляння в заводи. Чому взагалі терміново треба консервувати завод (і ми це зробили і в Запоріжжі також)? Бо якщо завод перебуває в робочому стані, у нього всі судини під тиском, є дуже багато небезпечних газів – зокрема й токсичні речовини. Наприклад, на комбінаті Ілліча величезна ємність з аміаком була. Якби в неї поцілили, то хмара газу могла б…

– Ви кажете «була». Де вона?

– Давайте я дійду до цього. Це стосується і зупинки підприємства, і геройських дій персоналу. Коли ми зрозуміли, що є небезпека прямого влучання в підприємства, ми ухвалили рішення про консервацію. Процес проводили правильно – з дотриманням усіх норм техніки безпеки. Завантажили доменні печі, залили склом коксові батареї. Ми зробили все, щоб навіть пряме влучення не спричинило техногенну катастрофу й не перетворило підприємство саме по собі на бомбу, яка підірве пів міста. 

Залишалися певні небезпечні чинники – це ємність з аміаком. Просто так випустити весь аміак неможливо, бо це створить ту ж техногенну катастрофу. Хмара газу могла по розі вітрів піти на місто, і тоді буде дуже багато жертв серед мирного населення. Тому було ухвалено рішення повільно випускати цей аміак в атмосферу. Повільно – можна, так він не становить небезпеки. Буде лиш певний запах – не більше. Але, гадаю, у воєнний час на запах особливо не звертаєш увагу. 

Що я хотів сказати про героїв, які залишилися там: протягом трьох тижнів вони ходили й робили так, щоб потихеньку цей аміак випаровувався, потихеньку його випускали. Це було вже під бомбардуванням, під авіанальотами. Люди буквально сиділи у сховищі, виходили тільки зробити цей випуск, щоб убезпечити решту городян від цієї техногенної небезпеки. Потім ці люди вийшли з міста, зараз вони в Запоріжжі. Дякувати Богу, що в них все нормально. Вони, звісно, молодці.

– Хлопці-металурги насправді врятували дуже багато життів, ризикуючи власним, коли випускали аміак. Як ви думаєте, чому з такою люттю бомбардують комбінат?

– Я думаю, бомблять не лише комбінат – бомблять усе місто. Мабуть, це зараз уже певною мірою помста за те, що місто не здалося та встояло. І досі стоїть насправді. Вони можуть скільки завгодно розповідати, що вони захопили 80% міста. Але навіть якщо 20% ви не можете спокійно ходити вулицями, значить міста у вас немає. Тобто Маріуполь і досі чинить опір. І в моєму розумінні це вже така звірина емоція, такий гнів, який намагаються виплеснути хоч якось. 

А чому саме комбінати? Насправді найбільше Азовсталь отримала від цих «визволителів», як вони себе називають, горе-визволителів. Там справді є якісні бомбосховища, у яких перебувають люди. І я не виключаю, що там перебувають і військові. Але я думаю, що бомблять навіть не через це – вони можуть цього достеменно й не знати. Просто розуміють, що там є люди і бомблять їх, щоб якимось чином змусити їх вийти. 

До того ж, як я вже казав, завдяки якісній та правильній зупинці комбінатів немає поширення вибухів. Хоч багато хто зараз кричить, ніби комбінати зрівняли з землею, Азовсталі більше немає. Тих, хто це кричить, я серйозно не сприймаю. Зазвичай люди уявляють, що завод – це одна велика будівля, в якій багато чого працює. Але це, звісно, не так. Насправді це величезне «місто в місті», де багато цехів, розподілених територіально. І навіть потрапляння в певний об’єкт ще не означає, що комбінат припинив своє існування. А тим паче комбінат зупинений, у якому немає судин під тиском. Ну, дірку зробили в доменній печі – нічого страшного, приїдемо та залатаємо. Коли переможемо, спокійно прийдемо й усе полагодимо. Тому я не став би зараз говорити про те, що в нас комбінати знищені. Так, місту дісталося, житла нормального там не залишилося. Була Друга світова і після неї відновлювали.

– Після Другої світової пошкоджень менше було, ніж зараз?

– Не думаю. Все ж таки по комбінатах більше було пошкоджень. У Другу світову їх підривали двічі: спочатку радянські війська, коли евакуювали підприємства, потім німці їх висадили в повітря, коли відходили. І навіть попри все це протягом від півтора до двох років їх відновили і вони працювали. А якщо брати Донецький металургійний завод, там десь п'ять місяців пройшло до першого чавуну.

– Рінат Ахметов заявив в інтерв'ю Reuters, що він готовий вкладати максимально багато грошей у відновлення міста, зокрема комбінатів. Як ви думаєте, скільки часу знадобиться, щоб відновити комбінати?

– Складно сказати, бо ми не можемо адекватно оцінити стан, у якому знаходяться комбінати. Ті оцінки, що ми зараз маємо, в діапазоні від того, що все повністю зрівняли з землею, до того, що серйозних пошкоджень на основних цехах немає. Тому складно сказати. Якщо це другий варіант, то на відновлення підуть місяці. Якщо це перший варіант – роки.

– Роки, але підприємства можна відновити?

–  Можна. Можна з нуля будувати заводи, це взагалі не проблема. Тим паче ми і збиралися будувати з нуля. Тобто наш план декарбонізації маріупольських заводів передбачав фактично будівництво нового виробництва з нуля. Ми, звісно ж, сподівалися, що працюватимемо старим виробництвом, поки будуємо інше, а потім перейдемо на нове. Ну, подивимося. Якщо комбінат зруйновано повністю, то відразу новий побудуємо.

– Що до відновлення міста, відновлення підприємств: я спілкуюся з тими маріупольцями, які їдуть сюди. Вони всі душею там – і в місті, і на комбінатах. І всі вони говорять, що як тільки можна буде, вони поїдуть і будуватимуть – заново, не заново, але вони це робитимуть. У мене питання: ті маріупольці, які приїжджають сюди, до Запоріжжя, чим компанія допомагає цим людям?

– Перше: що важливо для того, щоб ми могли відбудувати Маріуполь і могли туди повернутися? Важливо не розгубити колектив, щоб були люди, які готові туди повернутися. Тому дуже добре, що вони є і готові. Дай Боже ми переможемо, і дай Боже Маріуполь буде звільнено. Тоді ми зможемо з цими людьми разом повернутись. 

Я навіть не вважаю великою проблемою відсутність житла – побудуємо, тимчасове житло зробимо. Які проблеми? Це вже було все в історії неодноразово. Усі знають, як це робиться. Ба більше, я маю навіть приклад. Ми під будівництво цеху холодної прокатки замовляли спеціальне контейнерне містечко, в якому мала бути проєктна група. Це будівлі, котрі дуже швидко зводяться. Буквально за 2-3 тижні можна збудувати ціле містечко. Жодних проблем немає, щоб його використовувати як тимчасове житло для тих, хто займатиметься відновленням постійного житла в місті. 

Що ми намагаємося робити? Перше: необхідно якось «обійняти» цих людей, дати зрозуміти, що вони не кинуті, вони нам потрібні. І тут, у цьому центрі [Центр реабілітації та реінтеграції Метінвесту в Запоріжжі – ред.], їх якраз першими зустрічають психологи, які намагаються їм допомогти вийти з такого стану, коли «все, мене покинули – я нікому не потрібен, життя закінчилося». Ні, життя не закінчилося – воно продовжується. Їм перші допомагають психологи вийти з цього стану. 

Також тут є лікарі, котрі готові провести обстеження, надати необхідну медичну допомогу. Зрозуміло, що люди, які перебували в підвалах і бомбосховищах так довго, не можуть бути абсолютно здоровими. Звісно, якісь хвороби проявляються, і важливо їх вчасно ідентифікувати та почати лікувати. Це друге, що відбувається тут. 

Також ми видаємо будь-які речі першої потреби. Сьогодні мені розповідали, що для перших евакуйованих, які заїжджали до нашого санаторію-профілакторію, навіть у комендантську годину волонтери з Запоріжсталі шукали та привозили предмети гігієни, щоб підтримати людей. 

Потім ми пропонуємо співробітникам місце роботи. Тому що почати працювати – це найкращий спосіб якнайшвидше вийти з шокового стану, депресії тощо. Коли розумієш, що ти – вже частина великого робочого механізму, швидше зможеш подолати проблеми. Нам також дуже важливо, щоб люди не втратили своїх навичок. Так, когось доводиться переучувати, хтось опановує нову професію – це нормально. 

Моє посилання маріупольцям: не треба боятися йти працювати на ті ж Запоріжсталь, Каметсталь чи наші ГЗК у Кривому Розі. Багато маріупольців сприймають це як «все, я порвав з Маріуполем, я не повернуся, тому я не піду туди працювати, бо хочу повернутися». Не страшно – ви можете тут працювати, а коли вам можна буде повертатися, обов'язково в усіх буде шанс повернутися та продовжити роботу в Маріуполі.

– Чим зараз допомагає Метінвест Україні загалом та військовим?

– Сьогодні вся країна об’єдналася – все для перемоги. І Метінвест не є винятком. Була дуже чітка комунікація від наших акціонерів, насамперед від Ахметова Ріната Леонідовича, про те, що ми маємо відстояти Україну – єдину, неподільну. 

Ми маємо відстояти Маріуполь. І для цього ми готові допомагати гуманітарними вантажами, якими зараз і допомагаємо. Возимо продуктові набори, речі першої потреби. Я вже раніше розповідав, нагадаю. У нас створено цілу інфраструктуру: є два хаби у Польщі, які скуповують необхідне по всій Європі, потім частину вантажу веземо до Львова, частину – на Запоріжсталь [та ще розподільчі хаби у Кривому Розі, Кам'янському та Дніпрі, ред.]. Тут ми сортуємо допомогу, а потім розвозимо в ті міста, де вона потрібна. 

Веземо і в Авдіївку, і в Пологи, возили і в Енергодар. До Бердянська та Мелекіно возили – там, де знаходяться люди, котрі виїхали з Маріуполя. На жаль, ми не змогли довезти це до самого Маріуполя. Гумконвой виїжджав кілька разів, але до міста його не пропустили. Проте він не пропав даремно – гуманітарна допомога дісталася тим самим людям, які виїхали з Маріуполя на Приазов'я – до Мангуша, Юріївки, Ялти. І звісно, у нас є другий напрямок допомоги – це підтримка армії та територіальної оборони. Певно, найперше, що ми почали робити, це протитанкові їжаки.

– Скільки тисяч їжаків уже виготовили?

– Коли я дивився востаннє, було вже за 60 000 протитанкових їжаків, що тільки на наших підприємствах зроблені. А плюс до цього – підприємства-партнери, постачальники чи підрядники. Ми їм передавали метал, і вони ще в себе робили. Я думаю, що рахунок іде вже на сотні тисяч, якщо всі разом порахувати. 

Також це були бетонні блоки для загородження – понад 2000 штук ми передали. Зупинні ланцюги з шипами тощо. Оборонна «історія» була практично з першого дня – зокрема й у Маріуполі. Тоді підприємства Азовсталь, ММКІ та МРМЗ перейшли на виробництво протитанкових виробів, будівництво укріплень, допомагали зводити оборону міста. Може, десь завдяки їм ще й досі тримається оборона міста. Хоча зрозуміло, що зараз складна ситуація.

– Розкажіть про стан речей щодо бронеплит.

– Було знайдено спосіб виробляти самим сталь для бронеплит, що використовуються у бронежилетах. Як виявилося, в Україні немає проблеми з пошиттям бронежилетів – є виробництво, яке вже поставлене на промислову основу. Це евакуйована з Харкова компанія, котра виробляє в дуже великі кількості «майки» для бронежилетів. 

Але проблема в тому, де брати бронеплити, які б не прострілювалися зі стрілецької зброї. І ось якраз наші фахівці знайшли спосіб виробляти ці плити. І ми їх зараз випускаємо на багатьох наших підприємствах. Робимо різання, спеціальне гартування й передаємо вже готові плити на виробництво бронежилетів.

Також ми імпортуємо бронесталь – шукаємо в усій Європі. Бо наші виробничі потужності за таким листом обмежені, адже бронесталь у нас виробляла Азовсталь. Метінвест випускає невеликі кількості сталі сам, однак багато імпортує. Наразі ми вже передали плит більш ніж на 80 000 бронежилетів. А якщо до цього додати ще 10 000 бронежилетів, котрі ми придбали за кордоном і вже половину завезли, а другу зараз завозимо, то незабаром у нас рахунок піде на 100 000 бронежилетів. Як ми жартуємо, «жилет від Ріната для нашої армії». 

Це одна частина допомоги. Паралельно з цим наші акціонери – Рінат Ахметов і Вадим Новинський – виділили фінансування на закупівлю іншого необхідного обладнання для армії. Наприклад, це каски. Каски в Україні майже ніхто не виробляє. Тож доводиться імпортувати. Ми зараз веземо каски, веземо дрони. Нам кажуть військові, які саме дрони потрібні. 

Зрозуміло, що це не бойові, а скоріше дрони спостереження. Ми купуємо їх за кордоном, завозимо. До речі, незабаром буде передача чергової партії дронів для ЗСУ. Також надаємо аптечки, турнікети. Передаємо й автомобілі для швидкого переміщення. Ми вже передали понад 50 автівок і зараз на підході ще зо 30 машин, що ми передамо ЗСУ. Це і ті, що ми мали, і ті, що спеціально закуповуємо для швидкості переміщення військ ЗСУ.  І нарешті це робота наших підприємств зі створення захисних споруд. Це й техніка, що риє рови, робить стіни, бліндажі. Усе це також працює на перемогу.

– Згадаю ще раз слова Ріната Леонідовича про те, що допомога одній людині може змінити світ. Відповідно, ми розуміємо, що вся компанія допомагає людям. Я вважаю, що це дуже великий крок, і перемогу ми наближаємо точно. Як керівник підприємств Метінвесту, що ви відчуваєте, коли читаєте новини з Маріуполя, коли читаєте новини про Азовсталь? Що ви хотіли б сказати всім нашим маріупольцям, які ще там?

– Звісно, це почуття болю. Біль, образа… Образа на те, що поки не встигли ми зробити заплановане. Зараз можливість це зробити висить на волосині. Що хотів би сказати тим, хто там, у місті: бережіть себе, вибирайтеся – ви нам дуже потрібні живими. Дуже потрібні. Своєму місту Маріуполю ви потрібні живими. А місто ми відбудуємо. І місто, і комбінати – все відбудуємо, не хвилюйтеся.

Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.