Як українська руда об’єднала валлійця, нащадка німців та французькі гроші. І чому до цієї компанії не потрапив шотландець. Трошки складно, але цікаво – історія про тих, завдяки кому з’явився залізорудний центр України – Кривий Ріг. І сталося це у 19 столітті, з кілька десятків років до появи СРСР. Читайте більше в розшифровці третього випуску промислово-історичного подкасту «Мейканемо. Історія».

Є Донбас і є Кривбас. Це – скорочені назви Донецького кам’яновугільного басейну та Криворізького залізорудного басейну. Більше ста років ці промислові регіони сучасної України доповнювали один одного. У Кривому Розі видобували залізну руду, а в Донецьку та навколо нього цю сировину переробляли на чавун, сталь, рейки та металопрокат. У 2022 році цей зв’язок перервався через окупацію росією головних споживачів залізної руди Кривбасу – металургійних підприємств Донеччини та Приазов’я.

Віримо, що завдяки Силам оборони України в осяжному майбутньому цей зв’язок вдасться відновити. А поки згадаємо самі і нагадаємо вам як все починалося. Як були поєднані Донбас і Кривбас. Як на цей процес впливали іноземні науковці, інвестори та інженери.

Бо фактично завдяки цим людям Кривий Ріг перетворився на промисловий мегаполіс, населення якого перевищує більшість обласних центрів України.

Два іноземці, які змінили все

Невідома епопея Карла Гаскойна

Першим з двох британських промисловців на наших територіях з’явився Карл Гаскойн. За свідченнями луганських краєзнавців його постать та роль у розвитку Луганська дуже довго перебувала у тіні. Особливо в радянські часи. Лише після отримання Україною незалежності із вкритих пилом архівів дістали ім’я шотландця.

Ось як про це згадує завідувач кафедри історії та археології України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Олександр Набока:

«Культ Гаскойна було введено, принаймні особисто я вперше почув про нього за часів мера Олексія Данілова – це 1995 рік або 200-річчя Луганська, коли в районі Краєзнавчого музею було встановлено погруддя Гаскойна. Власне я пам’ятаю, що була розіграна якась композиція. Загалом тут було видно очевидне бажання та мотиви Данілова надати місту, яке виглядало абсолютно прокомуністичним з домінуванням комуністичних наративів, якогось європейського блиску. Гаскойн на цю роль підходив».

Карла Гаскойна можна вважати одним з перших іноземних індустріалізаторів сучасного Донбасу, бо його діяльність у цих краях розпочалася наприкінці XVIII століття. В себе на батьківщині шотландець займався виробництвом корабельних гармат. За деякими фактами, що дійшли до наших часів, можна зробити висновок, що це в нього виходило не дуже вдало. Вдалося лише накопичити борги – тож він знаходився на межі банкрутства.

Завдяки іншому шотландцю – адміралу Самуїлу Грейгу, який служив на півночі Росії, – про промисловця дізналася імператриця Катерина ІІ – та запросила займатися виробництвом зброї для посилення російського флоту. Це сталося в 1786 році, коли Гаскойну вже було 47 років.

Гаскойн вирішив будувати підприємство, яке отримало назву Луганський ливарний завод. Більше того, він був настільки переконливим або наближеним до імператорського двору, що з державної казни указом Катерини ІІ на будівництво виділили 650 тисяч рублів.

Сировинне фіаско Гаскойна

Попри надихаючі плани, вже скоро з’ясувалося, що поклади вугілля потрібно розробляти на відстані майже 100 кілометрів – на території сучасного Лисичанська. А якість місцевої залізорудної сировини взагалі не підходить для масштабного промислового виробництва. Тому сюди возили більш якісну руду з Липецьких рудників, що знаходилися за 600 кілометрів. Це було дуже складно та дорого через відсутність залізниці. І саме тут слід поставити запитання: чи знав Гаскойн про Кривбас?

Наскільки відомо, команда Гаскойна вивчала можливість отримання залізної руди з території сучасного Кривбасу. Проте вони не перейшли до практичних дій, що, можливо, відклало розвиток промисловості Кривого Рогу на століття.

Однак, Луганське підприємство все одно отримало величезні державні замовлення на виготовлення гармат, снарядів та ядер. Його як то кажуть тягнули «за вуха»: надавали гарантовані державні контракти, кредити, пільги тощо. Але наприкінці 19 століття воно все одно зупинилося. Згодом його перетворили на Луганський патронний завод, який існував до окупації Луганска росіянами у 2014 році.

Підсумок діяльності

Маємо зазначити, що вплив шотландця Гаскойна на розвиток царської промисловості не обмежувався лише його особистою присутністю. Разом з ним з Великої Британії приїхала велика група інженерів та фахівців. Якщо використовувати сучасну термінологію, вони сформували кістяк топ-менеджменту Луганського ливарного заводу.

Так, у більшості офіційних історичних довідок йдеться, що ключове обладнання на Луганщину постачалося з Олександрівського гарматно-ливарного заводу у Петрозаводську, що біля Санкт-Петербурга. Може скластися враження, що російські технології перетікали з російських земель на українські. Але, насправді все не так просто – адже і сам завод був реконструйований британцями. 

Зокрема, Гаскойн привіз сюди не лише закордонних фахівців, але й обладнання та навіть матеріали. Є згадки, що разом з іноземцями прибули частини машин для гарматного виробництва. Також завозилися будівельні матеріали: вогнетривка глина та цегла. Імпортували навіть британське кам’яне вугілля.

А от у Луганську, навпаки, суттєва частина сировини була місцевою.

Проте найголовніше, чого не вдалося знайти на місці і без чого неможливе металургійне виробництво – якісна залізна руда. А була вона відносно недалеко – в районі сучасного Кривого Рогу.

Можливо, поява шотландця на Луганщині просто випередила час і він фізично не міг організувати видобуток та транспортування криворізької руди. Наприклад, через відсутність залізничної інфраструктури або відповідних гірничих технологій. А можливо, отримавши вигідні державні замовлення, Гаскойн у своєму поважному віці вирішив особливо не напружуватися та не робити зайвих рухів для покращення сировинної бази власного підприємства.

Помер Карл Гаскойн в 1806 році поблизу Санкт-Петербурга. Згідно із заповітом був похований на німецькому цвинтарі у Петрозаводську. Однак, вже у 1930-ті роки совєти знищили його могилу. Така от вдячність та історична пам’ять від росіян.

Батько Донбасу

Валлієць Джон Юз, який створив Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізоробного та рейкового виробництв на території сучасного Донецька не лише знав про криворізьку руду, але використовував поклади Кривбасу на своєму металургійному заводі.

Юз був керівником та міноритарним акціонером акціонерного товариства, створення якого профінансували інші британці. Але він мав величезний вплив на акціонерів та користувався авторитетом у царської влади. Саме тому і став тією особою, з якою асоціювався завод та місто в цілому.

Кар’єра Юза на батьківщині була доволі успішною – він керував кількома металургійними підприємствами. Мав патенти на виробництво броні для обшивки кораблів та фортових укріплень. Саме після успішного виконання замовлення для Кронштадтської фортеці, валійця запросили до царської росії для організації металургійного виробництва.

У 1869 році у віці 55 років він купив землю у князя Михайла Кочубея на березі річки Кальміус і почав будівництво підприємства, обладнання для якого було завезено з Великої Британії. Іноземні фахівці сформували кістяк колективу. Перший чавун вдалося отримати в 1872 році.

Юз вчасно зрозумів, що якість донецької руди не підходить для масштабного виробництва заліза. Але на відміну від Гаскойна він зміг вирішити це питання спочатку за рахунок постачання сировини Кривбасу. А згодом – купівлі кількох рудників у Кривому Розі.

Фактично це був приклад вертикальної інтеграції. Коли одна компанія контролювала видобуток ключової сировини, її переробку та виготовлення готової продукції.

Становлення Кривбасу

Кривбас або Криворіжжя – центр залізорудної промисловості України. За радянських часів десятки місцевих підприємств-гігантів видобували та переробляли залізну руду, виготовляли різноманітне обладнання для кар’єрів та шахт. Але база для розвитку гірничної промисловості була закладена значно раніше – у XIX столітті. І вирішальний вплив на це мали іноземні капітали та інвестори.

Легенди про тутешню руду сягають ще часів скіфів. Для прикладу, згадки про сам Кривий Ріг значно молодші – козацьке село з такою назвою стало відомим лише на початку XVIII століття з рукописів німецького дослідника Йоганна Гюльденштедта. Намагаючись знайти місцеві поклади, він дослідив долини Інгульця та Саксагані – але успіху не досяг. А перше наукове повідомлення про криворізьку руду датується аж 1872 роком.

Залізна лихоманка

Протягом наступного століття численні експедиції прагнули відшукати Криворізький залізорудний басейн. Своїх експертів сюди надсилав навіть шотландець Гаскойн – засновник Луганського ливарного заводу. Але з видобутком не склалося – тож багатства Кривбасу залишалися напівміфом аж до 1866, коли ними зацікавився український підприємець німецького походження Олександр Поль.

Будучи впливовою людиною – поміщиком, шляхтичем, краєзнавцем і меценатом, Олександр знайшов потрібних людей і розпочав нову справу. Вже в 1873 на його прохання відомий німецький гірничий інженер Лео Штріпельман провів тут дослідження. Згодом його результати опублікували в Лейпцигу з передмовою професора Бернхарда фон Котта, який зазначав:

Незабаром висновки німця підтвердив саксонський бергмайстер Гартунг – і ще десятки дослідників, які вивчали надра Кривбасу та постійно збагачували наукову базу про корисні копалини.

Вони сприяли початку «залізорудної лихоманки» в регіоні, масштаби якої можна порівняти із «золотою лихоманкою» у Північній Америці та «вугільною» на Донбасі. Проте найкращою рекламою можливостей Кривбасу стали реальні результати видобутку.

Перші кроки

Діяти потрібно було швидко. Поль це розумів і вже в 1873-75 роках орендував велику ділянку, а також купив імення Гданцівка. Цю назву варто запам’ятати, бо вона матиме величезне значення в історії розвитку промисловості Кривого Рогу.

 У 1880 підприємець побував у Парижі, де спільно з французьким підприємцем, генеральним директором Товариства Паризько-Ліонської залізниці Поліном Талабо створив акціонерне товариство «Залізні руди Кривого Рогу». А ще за рік був відкритий Саксаганський рудник.

Перший капітал криворізького підприємства становив 5 млн франків і був сформований за рахунок великих акціонерів та приватних інвесторів. Одним з основних вкладників стало товариство Mokta-el-Hadid – тоді найбільша видобувна компанія Алжиру, яка постачала залізну руді на металургійні заводи Франції. Її засновником був вже згаданий Полін Талабо. Згодом ця компанія увійшла до французької промислової групи Orano, яка досі існує, але спеціалізується на видобутку та переробці урану.

Звісно, долучилися і чимало інших: зокрема, банк Société Générale, відомі представники французької металургії та директор «Сталеплавильного Товариства для флоту і залізниць Франції» П’єр-Луї де Монгольф’є. Знайоме прізвище? Так і є – бо це внучатий племінник Жака-Етьєна Монгольф’є, винахідника повітряних куль Монгольф’єрів.

Технічним директором «Залізних руд» також був француз – Альфонс Паран. Але крім іноземних інвестицій та створення компанії, яка мала займатися видобутком руди, сталася ще одна дуже важлива подія. І саме вона мала вирішальний вплив на розвиток промисловості.

Залізниця для залізного виробництва

Майже одночасно із затвердженням статуту товариства «Залізні руди Кривого Рогу», розпочалося будівництво Криворізької залізниці. Згодом вона отримала назву Катерининської та з’єднала залізні рудники Кривбасу та металургійні заводи Донбасу.

Це стало найважливішим імпульсом для розвитку промисловості півдня України. За деякими даними, саме Поль був ініціатором будівництва Катерининської залізниці. Цікаво, що цей інфраструктурний проєкт теж міг бути профінансований іноземним капіталом. Ним цікавилися американські підприємці. Проте у підсумку залізницю збудували державним коштом. Будівництво, яке тривало кілька років, завершили в 1886 році. З часом залізнична мережа була розширена за рахунок прилеглих приватних ділянок.

Першопрохідці залізної справи

З 1883 по 1885 основним споживачем криворізької руди був сам Джон Юз – легенда Донбасу та засновник «Новоросійського товариства кам’яновугільного, залізоробного і рейкового виробництва». Однак, скоро підприємець зрозумів, що вигідніше організувати власний видобуток – і, орендувавши 25 га землі, відмовився від продукції Олександра Поля.

Крім нього на теренах Кривбасу власне виробництво мала бельгійська компанія Кокеріль, яка сполучившись із польським і французським капіталом, утворила в Кам’янському «Південно-Руське Дніпровське металургійне товариство». Пройшовши чимало випробувань, його підприємства працюють і нині – об’єднані в металургійний комбінат «Камет-Сталь» Групи Метінвест.

Два рудники мало Нікополь-Маріупольське товариство, яке у Маріуполі заснували американець Сміт та підданий Прусії Ротштейн. Ще кілька працювали на інше товариство з Маріуполя – «Руський Провіданс», спонсоване бельгійськими капіталами. Варто згадати і Краматорське металургійне товариство швейцарця Конрада Гампера та Донецько-Юр’ївське Металургійне товариство з Алчевська – теж створене коштом закордонних інвесторів.

Як гірництво місцеві громади розвивало

Наведемо приклад з опису краєзнавця: «Одним з найбільших рудників Кривого Рогу справедливо вважається рудник Новоросійського товариства, який нині є єдиним постачальником руди на завод того самого товариства в Бахмутському уїзді». Йдеться про завод Джона Юза.

Краєзнавець згадує, що перевезенням руди на залізничну станцію Карнаватка (нині – район Кривого Рогу) займалися підрядники. Один з них навіть збудував вузькоколійну залізницю. А профінансували цей інфраструктурний проєкт нащадки Джона Юза, які на той момент були власниками рудника та заводу. Вони надали аванс 50 000 рублів та погодилися платити значний тариф своєму давньому партнеру, щоб той зберіг конкурентоздатність на тлі розвитку державної залізниці.

Згадується, що лише на цьому руднику влітку працювало до 350 робітників, а взимку – до 300. Половина з них місцеві, інші – пришлі, переважно з Курської, Орловської, Чернігівської та Полтавської губерній.

Біля рудника були збудовані чотири казарми для робітників, чотири окремих приміщення для старших робітників, будувалась невелика лікарня.

На шляху до самодостатнього виробництва

Одним з проблемних питань «Товариства залізних руд Кривого Рогу» виявилася відносно низька якість сировини їхнього рудника. На практиці це означало, що її не вигідно транспортувати на великі відстані та переробляти деінде у чавун.

Тому, втративши головного споживача, Олександр Поль вирішив збудувати власний металургійний завод – у тій самій Гданцівці, назву якої вже згадували вище. На жаль, підприємець не встиг реалізувати цей проєкт – його життя обірвалося влітку 1890 року.

Справу засновника продовжив менеджмент компанії. За два роки – з 1890 по 1892, – під наглядом польського інженера Мартіна Шимановського було збудовано Гданцівський чавуноливарний завод. На відміну від підприємств Донбасу він спеціалізувався саме на виробництві чавуну без подальшої переробки цього металу.

Навколо підприємства розбудовувалась інфраструктура та об’єкти соціальної сфери. Так, відомо, що для потреб службовців і робітників при заводі було 40 житлових будинків, по 8 квартир в кожному; лікарня на 15 ліжок; каса; чайна і заводський готель, що виконував роль клубу.

Сьогодні ми можемо лише фантазувати – чи став би Гданцівський завод підприємством, навколо якого розвивався би Кривий Ріг. Бо під час громадянської війни, що прийшла на українські землі разом із більшовицьким переворотом 1917 року, його було зруйновано.

В 1924 році підприємство відновило діяльність у якості Центральних механічних майстерень, які під назвою «Криворіжгірмаш» існували до 2013 року. Тоді це підприємство було оголошено банкрутом. Сьогодні на його місці – руїни та пустка.

В радянські часи всі діючі підприємства Кривого Рогу були націоналізовані. Їхні ресурси, обладнання, персонал почали працювати на державу. Найменш ефективні зупинились та зникли. Деякі перетворилися на гігантів часів індустріалізації.

Але однозначно можна стверджувати, що без іноземних інвестицій, технологій та досвіду кінця XIX століття, радянській владі було б набагато складніше розбудувати видобувну індустрію Кривого Рогу. 

Сучасність

Сьогодні у Кривому Розі та його околицях діють великі гірничо-збагачувальні комбінати, які видобувають залізну руду відкритим способом – у кар’єрах. Ще кілька підприємств спеціалізуються на підземному видобутку в шахтах.

До першої групи відносяться Північний та Інгулецький ГЗК Групи Метінвест. Також відкритим способом видобувають руду кар’єр АрселорМіттал Кривий Ріг, Південний ГЗК та кілька невеликих підприємств.

На видобутку руди підземним способом спеціалізуються ГЗК Суха Балка та КЗРК. Є компанії, які комбінують різні способи видобутку та переробки сировини. Серед них – Центральний ГЗК і Рудомайн.

Тобто, як і 150 років тому Кривий Ріг – місто рудокопів з великими перспективами експорту. Але це вже буде не просто залізна руда, а продукція з доданою вартістю. Наприклад, металізовані окатки для зеленої металургії, які планує виробляти Група Метінвест.

Технологічна довідка

Як правило, для виробництва чавуну використовуються окатки, які містять не менше 62% феруму. Однак, ГЗК Метінвесту невтомно підвищують цю планку – і станом на 2023 рік запустили у виробництво продукцію з 67,7% заліза.

Примітно, що і сьогодні є іноземні інвестори, які цікавляться видобутком залізної руди у Кривбасі. Найбільш відомі — канадська компанія Black Iron, яка намагається збудувати підприємство з нуля. Можливо, цей проєкт стане новою сторінкою в історії промисловості Кривбасу та Кривого Рогу.