У Маріуполі в серйозність війни вірили не надто, майже кожен був переконаний, що їхати з рідного міста не варто. Давався взнаки досвід російського вторгнення 2014 року, коли бойовиків, котрі намагалися встановити контроль у місті, буквально за одну ніч зачистив український полк «Азов».

Але вже 25 лютого в Маріуполі стало по-справжньому моторошно: були розстріляні десятки мирних будинків і дві школи, а ми зібрали свої тривожні валізи та чекали, коли відкриють зелений коридор для евакуації. Усі офіційні джерела писали про те, що евакуюватися самостійно – небезпечно, можуть обстріляти прямо на дорозі, треба дочекатися гуманітарного коридору та винятково з ним їхати в колоні.

27 лютого ми пішли з сином Кирилом шукати борошно – вирішили, якщо зникне хліб, пектимемо самі. Борошна вже ніде не було, але в одному з супермаркетів воно знайшлося – ми стояли в черзі, коли залунала сирена про загрозу авіаудару. Нас впустили в магазин у сховище. Вперше моє серце билося, як божевільне, вперше я відчула себе в реальній небезпеці. 

У четвер не вийшов черговий номер газети «Приазовский робочий», поштовики припинили роботу. Ми перейшли з редакцією на сайт газети та в соцмережі. Звідусіль сипалася фейкова інформація, тому ми відчували неймовірну важливість наших новин – треба було повідомляти правдиву й об'єктивну інформацію нашим читачам. Але вже до 3 березня в місті зникло світло, опалення й інтернет.

Залишитися без зв'язку було дуже страшно: ми не розуміли, що відбувається в блокадному місті, в країні та світі, ми не могли написати рідним, що живі, і не могли дізнатися, коли ж буде відкрито зелений коридор. Місто перейшло на «сарафанне радіо». Так ми дізнавалися, які будинки розстріляні та згоріли. Найстрашніше було думати про жертви серед мирних. Ця цифра, коли ми зможемо дізнатися про всіх, хто загинув, жахне світ.

Місто бомбили і бомбили. Ми навчилися слухати, відрізняти за звуком, що летить, з якого боку, наскільки близько, моментально реагувати на звук літака і бігти в укриття. Центральними вулицями вже ніхто не ходив, тільки дворами, щоб у разі небезпеки забігти до підвалу.

Пригнічувало, що мародерство було всюди. Першими почали бити двері продуктових супермаркетів і магазинів, потім і всі інші. Чесна людина вже не могла дістати собі їжі.

Місцеві депутати, що залишилися в місті, допомагали людям та організовували власні точки видачі продуктів, одна з таких була в районі басейну «Нептун». Люди записувалися сюди заздалегідь і йшли під обстрілами з дітьми, щоб отримати хоч якісь продукти. Але незабаром російські фашисти рознесли й цей гуманітарний склад – як раз тоді, коли маріупольці з дітьми на морозі вистоювали величезну чергу.

Почався дефіцит води. Маріупольський «Водоканал» героїчно продовжував працювати, розвозив воду в густонаселені райони. Кожен викручувався, як міг: містяни ходили до джерел і до річки, збирали сніг. А коли вдень пригрівало сонце й танув лід на дахах будинків, усюди підставляли відра для збирання води.

Де-не-де можна було спіймати зв'язок. Почалися пошуки мобільного покриття. Спочатку ловили його на проспекті Миру, ближче до площі Свободи, потім біля маріупольської Вежі, але зв'язок був слабкий – ми встигали надіслати якісь СМС. Потім вирішили піднятися на Вежу. Ми з сином пішли на верх – тут навіть трошки ловив інтернет: пишеш рідним і колегам, оновлюєш соцмережі, щоб потім у підвалі прочитати сусідам хоча б щось зі справжніх новин.

Місто продовжували день у день обстрілювати: горів район житлового масиву Кірова, пологовий будинок, район селища Слобідка, Лівий берег, а потім 17-23 мікрорайони. Ми бачили з вікна своєї квартири клуби чорного диму й виразно чули постійну стрілянину та вибухи. У це важко повірити, поки не бачиш це нелюдське пекло на власні очі. З кожним днем ставало все трупів на вулицях, їх уже ніхто не прибирав. Хто міг, ховав загиблих у дворах і городах.

Готували на вогнищах: помішуючи їжу в наших каструльках, ми прислухалися до обстрілів, і щойно летіло, одразу ж бігли до підвалу. Коли бої перемістилися в центр міста, люди практично перестали виходити з підвалів і розпалювати багаття, перебивалися всухом'ятку або взагалі не їли, хто як. Продуктів залишалося все менше, і вже за тиждень багато хто жив надголодь, тож ми ділилися всім, чим могли.

Жахливо дошкуляв холод. У квартирі було вранці +7, на балконі +3, за балконом -10 градусів. І з кожним днем ставало холодніше.

Ми довго не йшли ночувати до підвалу, спали одягненими. Вночі, коли йшов артилерійський обстріл, будинок трясся, вікна дзвеніли, але трималися. Страшніше за все було чути звуки літака, що наближається: щоразу серце шалено билося, і я молилася, щоб Господь захистив нас. У підвалі було дуже сиро, ми там ховалися вдень, місць практично не було. Сусіди розібрали свої дивани та знесли їх у підвал, нанесли ковдри й матраци. Там панував дух депресії та страху, люди цілодобово не виходили надвір і боялися розпалювати багаття. Матусі написали записки своїм дітям з інформацією, хто вони, і поклали їх малечі в кишені – ніхто не знав, чи буде в них завтра.

15 березня був приліт у сусідній будинок. На пр. Миру, 75б обвалився цілий під'їзд – загинули два молоді хлопці, а їхня мама з наполовину зрізаною головою була ще жива. В шоковому стані вона говорила, що виживе, але врятувати її було неможливо. 16 березня в наш будинок потрапив «Град», до під'їзду № 1, а ми жили у другому. Цієї ночі в нашій квартирі теж вилетіла половина вікон, ми намагалися закрити їх, але постійні авіаудари зносили плівку, ніби її там і не було.

А наступного дня був мінометний обстріл нашого двору. Мені він здався безшумним: я стояла біля вогнища, коли мене щось ударило в спину, і я впала. Мене підняли, і я відчула, як заклало вуха. Осколками побило в решето машини на подвір'ї, зокрема й мою, вона більше не заводилася.

Вранці ми вирішили піднятися в квартиру, виявилося, що даху більше немає, а весь шифер знесло. Наша квартира на верхньому поверсі, тож я розуміла, що вона вже вмерла – адже більше не залишилося нічого.

Тієї п'ятниці, 18 березня, коли обстріли центру стали масованими, все навколо палало, ми вирішили, що виберемося хай там що. Ми попрощалися з сусідами, вийшли з підвалу, побігли до кінотеатру «Комсомолець», де була християнська громада – в соцмережах писали, що звідти автобуси вивозять людей. Крізь обстріли та вибухи ми бігли туди, але на місці з'ясувалося, що люди вже два дні там чекають на ці автобуси. Ми пішли пішки.

Я голосувала на дорозі, і вже третя машина зупинилася. Перший пост на мелекінській трасі був російський: перевіряли документи, чоловіків роздягали до пояса і дивилися татуювання, оглядали наші речі. Нас пропустили – і від серця відлягло. Хлопці висадили нас на повороті на Портівське, потім нас підібрала на дорозі проста сім'я зі Стародубівки, довезли до Мангуша. Нам знову пощастило – зупинився невеликий мікроавтобус, волонтер вивозив людей з Маріуполя й підібрав і нас, хоч у нього вже було з одинадцять людей. На виїзді до Бердянська було багато постів, чоловіків знову оглядали з роздяганням.

Виїхати в Запоріжжя з Бердянська було непросто – серед перевізників траплялося багато шахраїв, просили за проїзд до Запоріжжя від 100 до 500 євро з особи. 20 березня прийшли гуманітарні автобуси, і нам усе ж таки вдалося до них зайти. Їхали стоячи понад 11 годин. Дорога була виснажлива, але ми прагнули вибратися.

У Запоріжжі нас зустрічали як рідних, відвезли до центрів для біженців, обігріли, нагодували, обіймали. Кожен, хто врятувався з Маріуполя, відчував подяку за турботу, ми були в рідній Україні, ми були не самі, ми розуміли, що тут думають про кожного з нас. Велику роботу зараз веде Група Метінвест – вони розгорнули свій гуманітарний фронт допомоги. Люди, що врятувалися, розміщують як у Запоріжжі, так і в інших містах, де працюють підприємства Метінвесту. Для біженців підготовлені приміщення в гуртожитках, профілакторіях і санаторіях підприємств, в одному з таких живемо ми з сином.

Коли ми трохи видихнули страх, почали думати про все, що пережили, втратили і про те, чого чекати від життя. Я не хочу жити одним днем, як це було зі мною під бомбардуванням у Маріуполі, я та мої колеги віримо в нашу справедливу перемогу. Наш народ, наші воїни, волонтери, прості люди – кожен захищає свою країну, рідну Україну.

Ми з колегами до війни працювали в найдивовижнішій, історичній для Маріуполя газеті «Приазовский робочий». Щодня викладалися на всі сто, щоб наші читачі були поінформовані, знали про життя міста, плани розвитку, читали на сторінках міської газети про найкращих і чудових маріупольців. Ми віримо: український Маріуполь житиме – ми повернемося, відбудуємо, відродимо. І єдина маріупольська газета, якій вже понад 100 років, продовжить писати історію рідного міста. Ми обов'язково будемо щасливі та вільні разом з Україною.