Історія Маріупольського меткомбінату імені Ілліча – не лише про саме підприємство. Вона про народження, становлення й розвиток усієї української металургії.

У 2019 році ММКІ 122 роки. Проживіть їх разом із нами всього за кілька хвилин. Архівні матеріали, спогади, документи, фотографії зберігають те головне, чим за всіх часів був відомий багатотисячний колектив іллічівців, – щоденна й почесна праця.

УСЕ ЗІЙШЛОСЯ В ОДНІЙ ТОЧЦІ

Маріуполь став одним із центрів металургії завдяки цілій низці факторів. Наприкінці ХIХ століття йшов бурхливий розвиток промисловості. Держава гостро потребувала не тільки зростання залізниць, а й розвитку гірничодобувної та металургійної галузей. У зв'язку з різким стрибком залізничного будівництва легка промисловість імперії поступилася місцем важкій. Особливий підйом отримала металургія.

Маріуполь волею долі став одним із центрів металургійної промисловості. Будівництво залізниці в 1882 році. У 1886с1889 роках торгового порту на Азовському морі. Наближеність до керченських руд і донецького вугілля. Наявність робочої сили, митна політика, великі державні замовлення стимулювали іноземців ввозити не товари, а капітал, зокрема інвестувати в будівництво металургійних заводів.

ЗАВОД ПРИВЕЗЛИ ПАРОПЛАВОМ

19 квітня 1896 року А. Ю. Ротштейн із Пруссії та Е. Д. Сміт зі США звернулися до уряду Російської імперії за дозволом заснувати «Нікополь-Маріупольське гірниче та металургійне товариство». Метою товариства було розроблення покладів марганцю й інших корисних копалин у районі Нікополя Катеринославської губернії, а також будівництво металургійних, трубних і корабельних заводів у Маріуполі.

Не чекаючи рішення влади, у США закупили металургійний завод із трубозварювальним цехом. Поки його демонтували за океаном, перші загальні збори акціонерів обрали керівництво товариства, а вже в липні поряд із містом почали працювати геодезисти. Восени того ж року американський теплохід доставив до маріупольського порту матеріали, аж до останнього цвяха й цегли. Віддамо належне творцям заводу — вони не боялися ризикувати, успіх завжди супроводжував їх.

Монтаж обладнання почався в грудні, а вже 1 (13) лютого 1897 був запущений трубозварювальний стан. Цю дату й заведено вважати датою народження ММК імені Ілліча.

Ось що розповідає Олександр Серафимович у своєму нарисі (газета «Приазовський край», 13 травня 1897 року): «За п'ять верст від Маріуполя збудовано величезний металургійний завод. Він виріс разюче швидко. Ще минулого літа там був голий степ; тепер же димляться високі труби й червоніє цегляними спорудами ціле містечко».

Почали будувати у вересні, всю зиму йшла активна робота зі спорудження перших будівель, кладка не зупинялася навіть у морози (прогрівали паром), і з лютого завод запущено. Звичайно, за такий короткий час неможливо було замовити, отримати та встановити машини, але засновники заводу не зупинилися перед цим.

Вони закупили в Америці фабрику, що вже працює, та повністю перевезли її в Маріуполь з усіма машинами й пристосуваннями. Це коштувало величезних грошей, але тут залишалося тільки встановити машини та пустити в хід.

Дореволюційні акції заводу коштували по 125 рублів золотом.

ПРАБАТЬКИ КОМБІНАТУ

«Нікополь» і «Провіданс» – ці назви досі популярні, їх можна зустріти на вулицях Маріуполя на вивісках кафе, ресторанів, магазинів. Гостям, що вперше завітали до міста, вони мало про що говорять, навіть дивують своєю незвичністю. Місцева екзотика, гадають туристи. І, в певному сенсі, мають рацію. Місцева, але не екзотика, а історія.

«Нікополь» – один із двох прабатьків ММКІ. Другий – бельгійське акціонерне товариство «Провіданс». Отримавши дозвіл російського уряду, воно викупило в Маріупольської міської управи дві ділянки землі й на одній із них, яку потім називали майданчиком «Б», розпочало будівництво заводу. Тобто, незабаром після того, як за п'ять верст від Маріуполя задимів металургійний завод «Нікополь», поряд із ним почалося будівництво ще одного залізоробного, як тоді говорили, підприємства.

Цього разу інвестиції надійшли з Бельгії, від товариства «Провіданс». Воно володіло великими металургійними підприємствами як у самій Бельгії, так і у Франції. Прагнучи розширити сферу своєї діяльності, бельгійські акціонери звернули увагу також на Приазов'я. Їх анітрохи не збентежила та обставина, що там уже діє завод Нікополь-Маріупольського товариства, який неминуче стане конкурентом.

Отримавши дозвіл царського уряду на діяльність, бельгійський «Провіданс» утворив дочірнє товариство «Російський Провіданс» у Маріуполі.

Виникнення поблизу Маріуполя «Провідансу», як і трохи раніше «Нікополя», відкрило тисячі робочих місць не тільки для маріупольців, а й для багатьох мешканців українських губерній. У 1898 одночасно будували другий металургійний завод у Маріуполі, рудники залізної руди в районі Керчі, вапнякові кар'єри в районі Оленівки й вугільні шахти в районі Мушкетово. У 1899 році, коли на повну потужність почав працювати «Нікополь», на «Російському Провідансі» вже діяли дві доменні, дві мартенівські печі, три томасівські конвертери, 126 коксових батарей, крупносортовий і рейкобалковий прокатні стани, дві вагранки для чавунного лиття й коксовий цех, енергетичні та ремонтні цехи. На обох заводах було залучено приблизно 6 тисяч робітників.

У 1900-1901 операційному році акціонери «Російського Провідансу» отримали 835 658 рублів 79 копійок чистого прибутку.

ПЕРШІ ДОМНИ

Перші домни «Нікополя» привезли через океан у розібраному вигляді. Тим самим пароплавом до Маріуполя прибули й творці домен – американці Джуліан і Вальтер Кеннеді.

Домни «Нікополя» були останнім словом техніки. З цегли на цементному й вапняному розчинах склали два фундаменти, на них розпочали збирання печей. Висота фундаменту сягала чотирьох метрів. Маріупольська піч була на кілька метрів вище приземлених німецьких і бельгійських домен. Її продуктивність була майже вдвічі більшою за найбільші на півдні України домни. Це був найкращий агрегат того часу. У 1898 році американці після п'ятнадцяти місяців роботи здали справні домни «Нікополь-Маріупольському акціонерному товариству». Перша піч дала чавун у ніч із 14 на 15 червня 1898 року.

На початку XIX століття завод «Нікополь» мав дві великі, за мірками того часу, домни з похилими підйомами американської конструкції Корнегі Стіл Ко., добова продуктивність кожної становила 280 тонн переробного чавуну. Висота американської печі перевищувала 27 метрів, а її нижня частина на третину висоти була всередині кам'яного ливарного двору, критого хвилястим залізом. Зазначалося, що американська конструкція печі «краща, ніж навіть на заводі Юза та деяких інших», де «доменні печі повністю відкриті й робітники потерпають від сонця та холоду». Печі мали клепані залізні кожухи. Відведення газів – бічне, за допомогою простої воронки, і вперше в країні застосовано вловлювання газів із подвійним затвором типу Паррі. При кожній домні були ливарні двори площею понад 200 квадратних метрів і чотири каупери (повітронагрівача системи Кеннеді) на кожну піч. Поруч були побудовані залізні труби нової конструкції висотою 55 м і діаметром 4,25 м. Повітродувних машин для домен було дві, обидві виготовлені в США.

На заводській електростанції була встановлена динамо-машина Сіменс-Шукерт, яку приводила в дію парова машина. А на правому березі Кальміусу спорудили будівлю з двома німецькими відцентровими насосами, що подавали воду водопроводом завдовжки приблизно дві версти.

НАШІ БРАТИ КЕННЕДІ

Сучасники, розповідаючи про металургійний завод у Маріуполі, писали: «Джуліан Кеннеді був знаменитий. Вирішальні конструкції доменних печей мали його ім'я. Засипні пристрої – системи Кеннеді. Охолоджувальні прилади – системи Кеннеді. Каупера – системи Кеннеді. Джуліан Кеннеді був найталановитішим американським доменником-інженером, конструктором, будівельником».

Серед нефахівців тривалий час існувала думка, що американці всунули Нікополь-Маріупольському товариству непотріб, який у США мало не викидають на звалище. На жаль, у витоків цієї версії стояв відомий письменник Олександр Серафимович. Ось що писав він у травні 1897 року з Маріуполя: «Не можу ручатися за факт, але тут наполегливо кажуть, що продану заводу стару фабрику потрібно було просто збути кудись (на біса здалася вона в Америці, коли зносилась!); ну, ось її за хороші грошики й спустили на завод (хазяїн її мало не один із засновників Нікополь-Маріупольського товариства або, принаймні, «дядечком» засновникам доводиться). Мовляв, російська свиня все з'їсть, можна буде розсувати акції».

А ось що пише відомий вчений-металург професор Рубін: «У 1900 році мені довелося поїхати у справах на Маріупольський завод – той самий, що збудував у нас відомий американський конструктор доменних печей Кеннеді. Там несподівано я знову зустрів Курако. Не встигли ми привітатись, як він повів мене до доменної печі: «Подивіться, який чудовий тут фурменний пристрій». Там були фурми американського типу, дуже легкі, прості, зручні. Перед цим я був п'ятнадцять місяців у закордонному відрядженні, оглядав металургійні заводи в різних країнах Європи. Пристроїв такого типу я не зустрічав».

А ось що пише про маріупольські домни Кеннеді сучасне академічне видання: «Доменні печі цього підприємства мали скіпові підіймачі та двокінцеві засипні апарати».

Як бачите, американці продали Нікополь-Маріупольському товариству не якийсь старий мотлох, а передове підприємство, що обігнало за оснащенням аналогічні в усій Європі.

Доменний майстер Максименко, який працював у Маріуполі разом зі знаменитим американським конструктором, дав йому таку характеристику: «Кеннеді побудував усі конструкції, механізми та прилади. І хоч був видатний конструктор, умів балдою бити, як простий робітник і навіть краще. Я пам'ятаю: водопровідник з'єднував фурму з водонапірною трубою, і не ладналося в нього. Кеннеді дивився, потім узяв у нього трубу, молот, ударив кілька разів. Не виходить. Тоді він зігнув трубу, знову вдарив – і готово. У доменній справі він усе міг зробити своїми руками».

Джуліан Кеннеді порівняно недовго пробув у Маріуполі. Коли він виїхав за океан, групу американських доменників очолив його брат Вальтер. Він же став першим начальником доменного цеху на «Нікополі».

Перші роки всі адміністративні та інженерно-технічні посади обох заводів були зайняті іноземцями. Втім, були й винятки з правила. Таким був Михайло Костянтинович Курако – людина, яка ввійшла в історію металургії, історію міста, історію сильних людей. Де б він не працював, довкола нього збирався кістяк міцних людей, майстрів екстракласу. Вони називали себе «куракінським братерством». Історики назвали це «куракінською академією». Курако був сином відставного полковника, героя севастопольської оборони. Його дід – генерал Арцимович, власник великого маєтку та багатої бібліотеки в Козелі Могилівської губернії.

Самолюбний, із загостреним почуттям власної гідності та справедливості, він не вжився в пажеському корпусі, пішов із гімназії, був навіть вигнаний із сільськогосподарської школи. Але схоже, що дід генерал ростив його по-спартанськи, давши йому міцну фізичну підготовку, виховав у ньому відвагу, мужність і наполегливість. Якось хтось із «куракінського товариства» пожартував: «Ти, Костянтиновичу, зробив блискучу кар'єру від чемпіона «кози» до підкорювача «козла». Курако від щирого серця розсміявся, почувши цей комплімент.

«Козою» на старих металургійних заводах називали візок із двома коліщатками. Його, навантаженого вручну п'ятьма пудами руди (коксу, вапняку), штовхали перед собою через рудне подвір'я до домни. Ця виснажлива робота була часом не під силу навіть дуже сильним чоловікам. Генеральський онук не тільки її витримав, не минуло й року, як він став віртуозом: так легко той навчився орудувати лопатою та ганяти «козу».

«Козел» – смерть домни, метал, що застиг у печі. Домну треба розібрати, чавун вибивати динамітом, а потім будувати піч наново. Як переможець «козла» – найбільшого лиха, найкатастрофічнішої хвороби домни, і прославився Михайло Костянтинович Курако.

Слава прийшла до нього на заводі Нікополь-Маріупольського товариства. А було все так. Чергуючи біля домни, Курако побачив, що піч зависає, тобто охолоджується, що загрожує «козлом». «Повітря!.. Дуття!..». А машиніст нуль уваги. «Дайте більше обертів!», – кричить Курако.

Машиніст преспокійно закурює. Тоді Курако підійшов до регулятора й сам збільшив пару. Машиніст повітродувки кидається на доменника з кулаками, але не на того напав. Піч пішла нормально, а добряче пом'ятого машиніста відвезли до лікарні. Вранці в кабінеті директора Генріха Лауде розбирався конфлікт. Випадок небувалий: на американському заводі, яким був тоді «Нікополь», місцевим працівникам найсуворіше забороняли самостійно змінювати шихту й кількість дуття, що посилається в домну. Але якби Курако діяв не так, як він вчинив, трапилася б серйозна аварія. Вислухавши всіх, Лауде звернувся до свого секретаря: «Купіть обермайстру квиток до Нью-Йорка, а на його місце поставте Курако».

Після цього випадку Вальтер Кеннеді особливо заповажав Курако й потоваришував із ним. А Михайло Костянтинович, щоб спілкуватися з американським другом, вивчив англійську мову. Хоч як майстерні були американські фахівці в доменній справі, але й вони припустилися промаху. Недооцінивши синю руду з Калачівського рудника (Криворіжжя), вони завантажили в домну надто велику її кількість, і піч перейшла на «холодний хід». А це – катастрофа, це – «козел».

Терміново викликали Вальтера Кеннеді. Спокійно розпитавши про обставини справи, він почав розплавляти  «козла» – як розплавляють лід. За допомогою американської доменної форсунки. Це дві складені разом трубки. По одній із них пускалося під тиском гаряче повітря, по іншій – струмінь нафти. Повітря розпорошувало цей струмінь і запалювало його. Опустивши технологічні подробиці, скажемо, що незабаром піч «пішла», наче нічого й не трапилось. Це було диво. Незабаром форсунка в руках Курако робитиме дива, і маріупольський обермайстер набуде справжньої слави. Ось що пише Іван Павлович Бардін, який вийшов із «куракінської академії» і став великим металургом: «Директори заводів полювали на Курако, як на дорогоцінну здобич. У випадках тяжких аварій, коли, здавалося, було вичерпано всі сили й засоби, що могли врятувати становище, запрошували Курако, і він творив чудеса. Він був завжди спокійний, зосереджений, на чолі своєї дивовижно спаяної бригади. Курако одразу ж брався за роботу й нерідко ставив у незручне становище зарозумілих інженерів, учених з іменами, відомих доменників».

Курако виїхав з Маріуполя тільки тому, що в 1902 році через кризу в металургійній промисловості виробництво металу згорталося й домни «Нікополя» було зупинено. Михайлу Костянтиновичу нічого не залишалося, як прийняти пропозицію краматорського директора. Потім працював на Юзівському заводі, а вже в роки революції переїхав до Кузнецька, де йому довірили проєктування доменного цеху майбутнього гіганта радянської металургії. Але не судилося йому дожити до здійснення своєї мрії. 8 лютого 1920 року він помер у Кузнецьку від висипного тифу.

ДО ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ

До 1900 року попит на труби впав (основний споживач – газопровід Баку-Батумі – труби вже отримав), і відразу ж на «Нікополі» знизилося виробництво сталі й випуск прокату. У грудні 1902-го зупиняються обидві домни – перша стояла до 1911-го, друга – до 1913-го, передвоєнного року. До 1913-го стояли й усі 100 коксових печей.

11 червня 1902 року «Нікополь» у зв'язку з відсутністю попиту на сортовий метал вирішив зупинити середньосортовий стан та оголосити робітникам повний розрахунок. Ще до початку 1905-го обидва заводи приголомшували страйки, хвилювання робітників. Кризове становище на «Нікополі» тривало майже 1910 року. Завмерли мартенівські та прокатні цехи.

Початок підйому на «Нікополь-Маріупольському» та «Провідансі» слід віднести лише до другої половини 1910 року. Країна впевнено йшла до Першої світової війни й посилено озброювалася. На це виділялися великі суми з бюджету. Потрібні були військові кораблі, снаряди, а для цього – метал. І металургійні заводи почали оживати.

У 1910 році на «Нікополі» почали працювати цехи, у тому числі й товстолистовий броньовий стан. Завод одягав у броню і Чорноморський, і Балтійський флоти. Через трест «Продамет» маріупольські підприємства отримали надзвичайно вигідні замовлення. Найпотужніший підйом металургійних заводів почався в 1911 році, коли підготовка до війни йшла на повну. У 1912 році ЛПЦ-4500 перейменували в броньовий цех № 8 (ця назва збереглася аж до Другої світової війни). Все більше випускав продукції і снарядопресовий цех.

У 1910 році «Нікополь» отримав велике замовлення на бронь за ціною 9 рублів 90 копійок за пуд. Для порівняння, казенні заводи віддавали пуд броні для військових судів за 4 рублі 40 копійок.

ЗАМІСТЬ ЧАВУНУ – БУРЖУЙКИ

1918-го домни «Нікополя» були зруйновані вперше, домни «Провідансу» після 1918-го більше взагалі не відновлювалися. У 1920 році, після розгрому денікінців і залишків військ Колчака, настала пауза. Її треба було використати на відновлення заводів. Чим же займалися на обох підприємствах у 1920-му?

У деяких цехах було організовано виготовлення печей-буржуйок із залишків труб, що утворюються при трубному виробництві. Печі встановлювали у квартирах робітників і збували в інші міста. Було неофіційно організоване виготовлення запальничок, які в селі обмінювали на продукти, відливали також алюмінієві гребінки, їх обробляло населення селища. Громадянська війна та інтервенція завдали величезної шкоди заводам. Прямі й непрямі збитки склали на «Нікополі» 16 762 642 рублі, на «Провідансі» – 6 131 763 рублі золотом. На заводах не було інженерно-технічних кадрів і майже не залишилося кваліфікованих спеціалістів.

ПІСЛЯ НАЦІОНАЛІЗАЦІЇ

Об'єднані заводи у 20-ті роки минулого століття стали називати «Маріупольськими об'єднаними металургійними державними заводами». Вони увійшли до тих п'яти заводів півдня, відновлення й запуск яких планувалися в першу чергу. Відновлення велося, в основному, на колишньому «Нікополі», де обладнання було новішим.

Зростала потреба в металі, на заводі почали пускати цехи. Ввели в дію три мартенівські печі та три прокатні стани. Початком реконструкції заводу вважається 1925 рік. Причиною стала потреба в трубах і листовому прокаті для нафтової та суднобудівної промисловості.

ПЕРШИЙ І ДРУГИЙ МАННЕСМИ

У 1928 році в Маріуполі почалося будівництво найбільшого в Європі трубопрокатного (маннесманівського) цеху. Будували швидко, хоча під час закладення цеху працювали грабарі, а вантажі перевозили коні. У травні 1930 року відбувся пуск трубопрокатного цеху. Це була перша черга новотрубного цеху, який мав давати країні майже 50% труб. Вже до вересня 1930 року цех працював із максимальною потужність. Датою вступу до ладу маннесманівського стану № 2 заведено вважати 18 січня 1934 року. А у вересні 1936 року обидва маннесманівські цехи заводу були виділені вже в самостійний трубний завод, який залишився в тресті «Трубосталь». А завод імені Ілліча увійшов у Всесоюзний трест якісних, високоякісних сталей і феросплавів «Спецсталь», який мав величезне оборонне значення.

СТАЛЕВА РЕКОНСТРУКЦІЯ

Завод починає спеціалізуватися на високоякісних спеціальних сталях. Для оброблення гарячекатаного листа на заводі 1 липня 1933 був пущений листообробний цех. Він був першим у країні, його обладнання було поставлено з-за кордону. З пуском цеху відпала потреба ввозити сталь з-за кордону – не секрет, що дефіцит був такий, що автомобілі випускалися з дерев'яними кабінами й кузовами.

Для виконання капітальних будівельних робіт на заводі ще в 1929 році було створено УКС. У 30-40 рр. до його складу входили ремонтно-монтажний цех, котельний, деревообробний, лісорама, ремонтно-будівельний, автогараж, три будівельні ділянки на правах цехів, кінний двір і головний магазин. Працювало в УКСі майже сім тисяч людей.

МОРОЗІВСЬКА СТАЛЬ

У 1939 році на заводі було створено спеціальну експериментальну лабораторію під керівництвом фахівців конструкторського бюро Кошкіна. Майже рік на семитонній німецькій електропечі проводилися дослідні плавлення – відпрацювання складу броньової сталі за роботами Морозова.

Сталевар Махортов, який працював на заводі «Провіданс» ще з 1905 р., провів близько 300 плавлень, експериментуючи з добавками марганцю, хрому, нікелю, молібдену. Дослідні зразки кожної нової марки у вигляді злитків прокочувалися тут же на заводі, на стані «4500», а потім після термообробки надходили на полігон, де випробовувалися бронебійними снарядами. І до 1940 року було створено 10 марок «морозівської» сталі, вони мали шифр «Танкові».

УРАЛЬСЬКА МІГРАЦІЯ

Напередодні Другої світової завод імені Ілліча був одним із найпотужніших металургійних підприємств. Робочі селища за роки довоєнних п'ятирічок – колишні колонії «Нікополя» та «Провідансу» – перетворилися на Заводський район Маріуполя, населення якого в 1940 році становило 78 тисяч жителів. У районі працювали десятки шкіл, ясел, дитячих садків, бібліотек, технікум та інститут, кінотеатри, клуб, побутові заклади.

22 червня 1941 року стало новою точкою відліку історії заводу. Іллічівці терміново переводили виробництво на військові рейки. Замість автотракторної сталі завод почав виготовляти сталь для танків, броню. Плавлення з ініціативи таких сталеварів, як Іван Лут, почали варити швидкісним способом. Завод виконував дедалі більше оборонних замовлень.

Тисячі металургів у ті дні вирушали на фронт. Німецько-фашистська армія наступала. І за рішенням Державного комітету оборони 15 липня 1941 року працівники розпочали демонтаж заводу й евакуювали наприкінці липня до Магнітогорська броньовий стан. На заводи Уралу було вивезено унікальні металорізальні верстати, термічне обладнання, кисневі установки продуктивністю до 100 кубічних метрів на годину, парова машина для приводу стана, унікальний прес зусиллям у 15 000 тонн.

Обладнання евакуйованого з заводу імені Ілліча броньового стану «4500» почало надходити на Магнітогорський меткомбінат вже в середині серпня, й одразу ж проводився його монтаж. Стан встановлювали на складі готової продукції, де за отриманими раніше кресленнями було зроблено фундаменти. Одночасно будували котельню, нагрівальні печі та встановлювали допоміжне обладнання. 15 жовтня 1941 року стан був введений в експлуатацію та почав випускати броньову листову сталь завширшки до 4100 мм.

ПІСЛЯ ОКУПАЦІЇ

Усі 23 місяці окупації Маріуполя основне металургійне виробництво стояло. Відступаючи, загарбники повністю зруйнували доменний цех, підірвали три мартенівські печі, трубозварювальні й прокатні цехи, вивели з ладу все енергогосподарство заводу. У руїнах лежали фасонно-ливарний і чавуноливарний, допоміжні цехи – пресовий, термічний, модельний, ремонтно-механічний. Не працювали сартанська водокачка й насосні станції.

Навколо заводу було підірвано очисні та підіймальні споруди Старо-Кримського й Кальміуського водосховищ, насосні, свердловини, водопровідна та каналізаційна мережі. Більш ніж половина будинків в Іллічівському районі було знищено. Зруйнували трамвайне депо й мости через Кальчик і Кальміус.

Відступаючи, німці замінували основне устаткування заводів, частину вивезли. Мінували німці по-розумному – повністю не руйнували, але підривали так, що треба було для відновлення спочатку зруйнувати те, що залишилося, потім уже на його місці монтувати нове.

ВСЕ ДЛЯ ПЕРЕМОГИ

Після звільнення Маріуполя завод одночасно відновлювали й випускали на ньому продукцію. У січні 1944 року було пущено прокатний стан № 2, у квітні в цеху № 6 – бронепрокатний стан № 1, у жовтні відновлено виробництво труб, запущено трубопрокатний і трубозварювальний цехи. Зі звільнених територій на завод у величезній кількості надходив металолом – спадок війни. Тому вже 45-го у відновленому копровому було організовано молодіжну бригаду різьбярів. Вже до кінця 1944 року завод дав країні та фронту 2538 тонн сталі й 1045 тонн прокату.

НАРОДЖЕННЯ ЦИСТЕРН

11 березня 1945 року Державний комітет оборони ухвалив рішення про виробництво на заводі імені Ілліча залізничних цистерн. Проблеми організації такого виробництва полягали не тільки в тому, що треба було будувати нові цехи й переорієнтувати роботу багатьох цехів, які діяли, а й у тому, що така продукція на підприємстві ніколи не випускалася, потрібно було освоювати технологію її виробництва. Сортопрокатний цех мав освоїти 12 нових видів прокату складного профілю, листопрокатний – нові види листів, трубний – котли, пресовий – штамповані ресори.

На заводі було сформовано відділ машинобудування. Початок виробництва цистерн потребував створення інструментальної бази й отримання великої кількості апаратури для автоматичного та ручного зварювання. Для ММКІ спроєктували й виготовили потужні зварювальні трансформатори, розраховані на 15 зварювальних точок, та універсальні трансформатори для флюсодугового зварювання за методом Патона. Таку потужну зварювальну апаратуру на той час не випускали навіть електротехнічні заводи країни.

У серпні 1945 року на відновлених потужностях заводу було випущено перші 25 залізничних цистерн.

СТАЛЕВИЙ ПОТІК

Наприкінці 1951 року стан «4500» був відновлений і почав випускати товстий лист для різноманітних потреб. А вже в 1952 будівельники здали в експлуатацію найбільший на той час у країні товстолистовий стан «1250». У 1958 році, коли від заводу імені Ілліча відокремився «Тяжмаш», розпочався поділ та цехи – його ковальська дільниця стала цехом КПЦ-1 (включно з унікальним пресом «Шлеманн») і відійшла до ЗЗТМ.

У 1957 замість старої відновленої печі була побудована доменна піч № 1, однакова за об’ємом із доменною піччю № 2, запущеною в 1954 році. Доменна піч №2 була першою в країні з високим тиском газу під колошником.

З пуском стану «1700», що відбувся 25 грудня 1960 року, розпочалась нова ера в розвитку заводу. Потім пуск цехів іде потоком: 1962 рік – вступає в дію найпотужніший у світі слябінг «1150». Майже одночасно впроваджується комплекс нового мартенівського цеху з використанням самокарбюрації природного газу. Першими в країні для виробництва ливарного чавуну застосували природний газ під час вдування в доменну піч.

27 грудня 1963 року ввійшов до ладу цех холодної прокатки. У 1964 році було запущено киснево-конвертерний цех. Необхідність створення на заводі імені Ілліча аглофабрики стала очевидною для проєктантів при розробці його реконструкції. Плануючи будівництво на заводі імені Ілліча двох черг найбільшої в Європі (потужні аглофабрики працювали в США) аглофабрики, її творці враховували необхідність того, щоб приймання сировини, дозування й підготовка шихти, укладання її на агломераційні машини, а також оброблення готового агломерату були повністю механізовані та значною мірою автоматизовані.

У 1960-1963 роки на заводі йшло швидке будівництво комплексу киснево-конвертерного цеху з конвертерами, в яких продування киснем велося згори. Комплекс мав стати флагманом чорної металургії України.

ДОРОГУ ЗДОЛАЄ ТОЙ, ХТО ЙДЕ

З розвалом СРСР посипалися проблеми. Для будь-якого іншого підприємства цього виявилося б достатньо для того, щоб піти на дно. Але не для комбінату імені Ілліча. До того ж на підприємстві створювалися нові потужності – у 1995 році було запущено трубоелектрозварювальний цех. У важких економічних умовах було вжито всіх можливих заходів для того, щоб іллічівська продукція стала конкурентоспроможною на світовому ринку.

Комбінат не зупинився, а постійно модернізувався та вводив у роботу нові виробничі лінії. У липні 1993 введено в експлуатацію дві машини безперервного лиття заготовин у киснево-конвертерному цеху. А через два роки, в 1995 р., запущений в експлуатацію трубоелектрозварювальний цех для виробництва труб і профілів із них. До середини 1996 року повністю запрацював комплекс доведення сталі.

На початку нового тисячоліття введено в експлуатацію вапняно-випалювальний цех, оснащений двома печами MAERZ. У серпні 2002 року запрацювали потужності з виробництва алюмінію, вторинного цинку, електродів, порошкового дроту й іншої продукції. У грудні 2006 року в конвертерному цеху введено в експлуатацію машину безперервного лиття заготовин № 3.

«Хай вам щастить!» Саме ці слова любив повторювати легендарний директор Ілліча Володимир Семенович Бойко. Все його життя було нерозривно пов'язане з металургійним комбінатом імені Ілліча та рідним містом. Маріупольці поважали його за принциповість і щирість і, звісно, за добрі справи, які говорять про людину набагато більше за будь-які слова. Бойко керував підприємством із 1990 по 2012 роки. Саме під його керівництвом було закладено фундамент для сьогоднішньої успішної роботи ММКІ.

2010

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ МЕТАЛУРГІЙНИЙ КОМБІНАТ ІМЕНІ ІЛЛІЧА ПРИЄДНАВСЯ ДО ГРУПИ МЕТІНВЕСТ. ЦЯ ПОДІЯ СТАЛА ВИЗНАЧАЛЬНИМ ДЛЯ НАСТУПНОГО ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ КОМБІНАТУ.

Серпень 2011

Реконструйовано мартенівську піч № 6. А також проведений капітальний ремонт нагрівальної печі № 3 листопрокатного цеху «1700».

Жовтень 2011

Проведено капітальний ремонт товстолистового стану-3000.

Березень 2012

Метінвест модернізував інженерну структуру ММКІ.

Квітень 2012

Завершуються будівельно-монтажні роботи та встановлення енергетичної системи, що обслуговує комплекс вдування пиловугільного палива (ПВП).

Лютий 2013

У межах виконання зобов'язань щодо зниження техногенного навантаження на навколишнє природне середовище на ММК імені Ілліча Групи Метінвест успішно проведені випробування й запущені в роботу системи пилопригнічення азотом викидів ливарних дворів доменних печей.

Березень 2014

У конвертерному цеху ММК імені Ілліча відбулося плавлення сталі, присвячене 50-річчю запуску підрозділу.

Липень 2014

На конвеєрах № 16 і № 17 печей «Мерц» встановлена сучасна система знепилення.

Травень 2015

ММК ім. Ілліча відмовляється від застарілого мартенівського способу виплавлення сталі та зосереджується на розвитку конвертерного виробництва. Усі шість мартенівських печей виведено з експлуатації. У результаті викиди сполук азоту в атмосферу скоротилися майже на 68%, а утворення пилу знизилося на 12%.

Листопад 2016

ММКІ розпочав будівництво двопотокової машини безперервного лиття заготовин (МБЛЗ) з річною продуктивністю 2,5 млн тонн слябів преміумсегменту. Інвестиції Групи Метінвест у проєкт становитимуть $150 млн.

Квітень 2018

На аглофабриці Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча запущено перший комплекс сучасного газоочищення. Нова система очищення агломераційних газів дозволить знизити на 90% викиди пилу та на 43% викиди оксидів сірки. Обладнання й технології для проєкту поставила компанія Termokimik Corporation (Італія). Загальні інвестиції Групи Метінвест у реконструкцію аглофабрики становлять 220 млн дол.

Метінвест – один із найбільших експортерів та імпортерів у торгових відносинах зі США. Ми дуже зацікавлені, щоб це партнерство зростало й розвивалося. Величезне враження справили інвестиції, які, незважаючи ні на що, вкладає компанія у свої екологічні проєкти. Метінвест – приклад надзвичайної стійкості українського народу.

Джеффрі Паєтт, Посол США (2013-2016) під час візиту до ММКІ 29 квітня 2016 р.

Внаслідок реконструкції пилоочисних установок підбункерних приміщень і будівництва аспірації ливарного двору третьої доменної печі, викиди в атмосферне повітря від цих джерел повністю відповідатимуть не лише вимогам українського природоохоронного законодавства, а і європейським стандартам. Остаточно проблему неорганізованих викидів у доменному цеху ми вирішимо у 2021 після запуску на всіх домнах нової системи аспірації.

Тарас Шевченко, генеральний директор ММК ім. Ілліча про екологічну модернізацію

Перефразовуючи класиків, у 122 роки життя тільки починається :) Попереду комбінат має великі звершення, очевидцями й учасниками яких ми з вами станемо.