Генеральний директор Авдіївського коксохімічного заводу Муса Магомедов розповів виданню "Контракти" про те, чого варто зберегти виробництво в умовах бойових дій, та про допомогу прифронтовому місту.
Муса Сергійович, вже два роки підприємство продовжує працювати, незважаючи на обстріл. Як ви справляєтеся у таких складних умовах? - Якщо говорити об'єктивно – цей рік складний. Але якщо порівнювати з двома попередніми, ситуація краща. Ми змогли вижити і зберегти виробництво у важких умовах, і зараз нам важко придумати, чого ми не зможемо впоратися. Система підприємства побудована з певним резервуванням, ми навчилися швидше реагувати на аварійні ситуації, швидше перемикатися. За відсутності зовнішніх джерел електроенергії переходимо на внутрішню генерацію. У цьому випадку ми працюємо лише у половину потужності заводу, а решту переводимо у режим гарячої консервації. Але ми працюємо. Навчилися економити та раціональніше витрачати ресурси коксового газу. Якщо раніше консервація заводу займала близько 4 діб, зараз справляємось за 4-5 годин. Нещодавно через обстріл нам вкотре довелося перейти на генерацію. У таких умовах будь-яка помилка, будь-яка відмова обладнання може призвести до повної зупинки підприємства. Час, який ми працюємо без зовнішніх джерел електроенергії, – це робота в аварійному режимі, робота «на нервах». Для наших співробітників це робота без сну.
Що мотивує не кидати завод у такій ситуації? - Кожен із 3800 наших співробітників розуміє, якщо підприємство повністю зупиниться - нового такого заводу вже не буде. Прийде шукати нову роботу, шукати спосіб прогодувати сім'ю. Ми розуміємо, що на інших заводах не звільнять людей прийняти нас. Завод зберігає життєздатність міста. Свого часу Авдіївський коксохім 10 років будували близько 30 тисяч людей. Вартість однієї коксової батареї становить приблизно 150 мільйонів доларів. У нас таких батарей 8, на сьогоднішній день одна з них знаходиться в режимі гарячої консервації. Навіть ця статистика дає розуміння того, про які людські, тимчасові та матеріальні ресурси йдеться. Так, страшно. Але страшно не лише нам. Люди продовжують жити та працювати ще ближче до передової. Ця думка додає нам завзятості. Ми розуміємо, що від нашої роботи значною мірою залежать підприємства, на які ми постачаємо кокс. Це комбінат ім. Ілліча та Азовсталь, Запоріжсталь та Єнакіївський метзавод. Це близько 60 тисяч співробітників та їхні сім'ї. Зупинимося ми – цим підприємствам доведеться купувати кокс на зовнішніх ринках, що відчутно вдарить по конкурентоспроможності їхньої продукції. Це додаткова відповідальність та мотивація.
Що ви робите для того, щоби підтримати людей? - Якщо знаходишся з людьми там же, де й вони, поділяєш з ними тяготи та поневіряння, то люди розуміють, що не одні. Можу сказати, що з керівників заводу першої лінійки за ці два роки не пішов ніхто. З другого – практично теж. Думаю, хто не пішов узимку 2015 року, не піде і зараз. В одному з інтерв'ю ви сказали, що «у найважчий рік моя місія – зберегти цей завод для людей».
Чи змінилася ця місія сьогодні? - Місія змінюється тоді, коли навколо змінюються якісь глобальні речі. На жаль, озброєний конфлікт не завершився. Легше жити не стало. Єдине, у нас додалося віри в те, що ми можемо впоратися майже з усіма труднощами. Ми навчилися боротися з багатьма проблемами. Безперечно, це не моє особисте досягнення. А місію ще не виконано. Вона буде виконана, коли настане світ, і ми зрозуміємо, що все гаразд. Ви залишилися в Авдіївці, а дружина та діти з вами? -Я вивіз сім'ю до Запоріжжя у травні 2014 року. Дружина тоді була вагітна. У ситуації, в якій ми знаходимося, тут не місце ні дітям, ні людям похилого віку, ні, можливо, жінкам. Найважчий час ми допомагали з виїздом. Під час сильних обстрілів Гуманітарний штаб Ріната Ахметова допоміг евакуювати та розселити у пансіонатах Запорізької та Дніпропетровської областей багатьох мешканців Авдіївки. Але люди втомились жити гостями. Повертаються, як тільки стає тихіше. Був час, коли в Авдіївці залишалося лише 8 тисяч людей. Нині у місті приблизно 22 тисячі. Але я б кожну дитину звідси відвіз. Розумію, зі старими про це дуже важко розмовляти. Коли починалася війна в Дагестані, моя мама сказала, що буде останньою людиною, яка звідти поїде. Так міркують багато людей, які прожили довге життя.
Завод надає допомогу мешканцям Авдіївки? У чому вона полягає? - Як тільки в Авдіївці впали перші снаряди, Рінат Ахметов поставив перед нами завдання: допомогти місту впоратися з бідою, повернути його до життя. Ми розпочали роботи, не чекаючи настання світу. Якщо говорити про участь заводу та наших фахівців, наприклад у відновленні системи опалення, було дуже складно. Теплотраса, через яку завод опалює місто, постійно отримувала пошкодження під час обстрілів. Через відсутність тепла взимку 2015 року було розморожено систему опалення у багатоповерхових будинках. Підрядників у місті було небагато – працювали 3-4 організації, КП «Служба єдиного замовника» та заводські бригади. Ми закупили труби, батареї, запірну арматуру. До зими змогли підготувати всі багатоповерхівки, за винятком 4 найпроблемніших будинків, які взагалі не відновлено. Оцінюючи ситуацію в місті сьогодні, гадаю, що ми так само, як і минулого року, підключимося до підготовки до зими.
Що ще було зроблено? - Ми беремо активну участь у відновленні міських об'єктів та інфраструктури. У 2015 році керуюча компанія виділила 18 млн грн на допомогу Авдіївці. За надіслані кошти було відновлено 69 постраждалих багатоквартирних будинків, 15 соціальних об'єктів. Продовжуємо працювати і зараз. 2016 року на розвиток міста заплановано 9,5 мільйонів гривень. Вже завершили ремонт у двох дитячих садках. В одному встановили пластикові вікна та вхідні двері, в іншому відремонтували дві групи та музичний зал. Проводимо ремонтні роботи та у трьох школах – оновлюємо спортивні та актові зали, їдальню. Ремонтуємо будинок інфекційного відділення центральної міської лікарні. Не забули про старше покоління. Для зручності обслуговування людей похилого віку оновлюємо відділення соціальної допомоги вдома. Там же буде відкрито і нову соціальну перукарню з усім необхідним обладнанням. Встановлюємо в місті велопарковки. У планах – благоустрій колодязів, встановлення вуличних світильників на алеях міста та розміщення спортивних майданчиків на шкільному стадіоні.
Що означає для міста допомогу Штаба Ахметова? - Допомагати потрібно вчасно. Думаю, ніхто із цим сперечатися не буде. Нині в Авдіївці працюють кілька благодійних організацій, зокрема й міжнародних. У них добрі гуманітарні набори. Але вони з'явилися, коли у місті стало спокійно. Був час, в Авдіївці не було води та світла, не працювали магазини, а найближчі були в іншому місті на відстані кількох десятків кілометрів. Саме тоді гуманітарна допомога була справді неоціненною. І першим почав допомагати Гуманітарний штаб Ріната Ахметова. Допомога доставлялася навіть у найважчі для міста часи. За ці два роки до Авдіївки привезли майже 40 тисяч дорослих та 2,4 тисячі дитячих продуктових наборів від Штабу. Крім того, Гуманітарний штаб доставляв до Авдіївки ліки хворим на цукровий діабет, неодноразово надавав адресну допомогу. Це дуже суттєво для городян.
Якщо порівняти ситуацію зараз та два роки тому, що змінилося? – Як я вже казав, у місті стало спокійніше, працюють магазини. Наприклад, запрацювала та сама «Брусничка», ціни на продукти знизилися. Там ціни, які аналогічні вартості товарів у містах на мирній території. І окремі торговці, які свідомо завищували ціни, розуміючи, що люди не мають альтернативи, тепер змушені знизити їх до нормального рівня. Готуються до навчального року школи, триває підготовка до зими. Але в цій обстановці місту як ніколи потрібна чітка стратегія розвитку. Потрібне розуміння, як жити далі, як розвиватись.
Що ще потрібно зробити для людей, які постраждали від збройного конфлікту? - У ході бойових дій сильно страждає приватний сектор міста. Так, ми в рамках наших можливостей допомагаємо у відновленні зруйнованих будинків, купуємо чи видаємо будматеріали. Допомагають благодійні фонди та міжнародні організації. Але, на жаль, руйнується більше, ніж відновлюється. Без допомоги держави люди не поновлять приватне житло. З багатоповерховими будинками ситуація більш-менш зрозуміла, що робити з об'єктами соціальної інфраструктури. А механізму відновлення приватного сектора немає. Приватний бізнес та благодійники не можуть відновити все. І це питання якось треба врегулювати.
