Це історія Наталі Большак. Вона вже кілька років працює в команді Метінвесту. Три роки Наталя пише про підприємства Маріуполя, їхню модернізацію, про те, як оновлювався робочий побут, змінювалося місто. Сьогодні вона – герой нашої розповіді, бо змогла залишитися живою і врятувати найдорожче – життя своєї донечки.

24 лютого 

Це міг бути ранок звичайного дня. Але всі новини забиті інформацією про авіаудари в різних куточках України – Росія розпочала повномасштабну війну.

Є «прильоти» і на околицю Маріуполя. Але ти все ще відмовляєшся вірити в те, що відбувається.

Я дізнаюся, що два маріупольські металургійні гіганти стають на гарячу консервацію. Заспокоюю себе – зранку в моє вікно було видно, як ведеться будівництво університету Метінвест Політехніка, але у другій половині дня будівництво завмерло.

Люди розкуповують продукти у магазинах, на заправках черги. Відстоявши дві години, нам вдалося заправити автомобіль, пощастило. У супермаркеті придбали трохи каш, консерви, печиво. Відчувається, як у місті наростає паніка.

25 лютого

Вдалині чути вибухи. Зібрали в рюкзак документи, трохи одягу та сухпайок. Прийняли рішення: я з донькою та бабусею йдемо ночувати у сховище. Це був цокольний поверх спортивного клубу Terrasport по проспекту Будівельників. Прийшли, власники спортклубу, допомагали всім розміститися в фітнес-залах, видали ковдри, подушки, був чай, кава.

У сховищі було дуже багато людей – дорослі та діти, новонароджені й пенсіонери. До кінця тижня в спортклубі зібралося приблизно дві тисяч людей. Усі, як і ми, сподівалися, що незабаром цей кошмар скінчиться. Але вибухи ставали все гучнішими, частішими й потужнішими.

Ми почали розрізняти прихідні та вихідні постріли. Потім почалося бомбардування з літаків, ми бачили чорний дим від вибухів – усе ближче та ближче до нашого сховища.

3 березня

Пропадає світло в усьому місті, не працює мобільний зв'язок. У Маріуполі почалося жахливе мародерство – розкривають і грабують абсолютно всі магазини. Розуміючи критичність ситуації, актив чоловіків з нашого сховища знаходять господарів деяких магазинів, привозять запаси продовольства. Завдяки цьому вдалося вижити тисячам людей. Новини про те, що відбувається в країні, ми дізнаємося від новоприбулих, поліції та військових, які приїжджають до нас.

Підвіз води організував міськводоканал, у черзі кілька тисяч людей, чекати доводиться довго – 5-6 годин, причому на вулиці мороз.

9 березня

Перші прильоти поруч. Ми знаходилися на цокольному поверсі. Бачили, як тремтять стіни, у приміщення повалили клуби пилюки, людей охопила паніка. Хтось із чоловіків скомандував: «Не кричимо! Усім лягти на підлогу, накрити голову руками, дітей накрити собою. Чекаємо, коли стане тихо». З цього моменту ми дотримувалися цієї інструкції завжди, коли було дуже голосно.

Офіційних коридорів для виїзду з Маріуполя не було. Спроби України вивезти людей із блокади – безуспішні: російські військові не дали мирним жителям змоги безпечно залишити місто. Надія вибратися з пекла танула, як огарок свічки.

Через близькі прильоти стало неможливим підвезення води. Зроблені запаси закінчуються. Люди збирають сніг і воду зі злив, кип'ятять і п'ють. У мене постійно внутрішня паніка, яку не можна показувати дочці.

Ми перестали розуміти, яке число: щодня одне й теж – обстріли. При звуку «пташки, що летить» усі судомно починали молитися.

Почалися дуже жорстокі бої. Було дуже страшно. Скло всередині будівлі лопалося. Поруч горіли дев'ятиповерхівки, машини палали, все було посічено уламками, навколо вирви від мін. Їдкий запах гару виїдав, здавалося, нас ізсередини.

15 березня

З'явилися рашистські танки. Окупанти та вбивці мого міста здивувалися, що ми живі, рекомендували «не виходити ввечері на вулицю та покинути місто», виїжджати сказали в Нікольське.

16 березня 

Вранці пакували речі, не розуміли, як добиратися. Багато хто пішов пішки до блокпоста, сподівався на автобуси. Чоловік переконав їхати нашою машиною – колеса цілі, заправлена. Вона їхала – на цьому все. Дах провалений, мов гамак, скла попереду і ззаду немає. Весь метал погнутий, наче його пожували й виплюнули. Це була моя перша машина, накопичувала на неї довго, але, побачивши її в такому стані, я не відчула нічого. Я не плакала, не жалкувала, єдине, що я відчувала – порожнеча.

До виїзду з міста 1,5 км. Ця відстань здавалася вічністю – обгорілі будинки, повалені дерева, обірвані дроти, скрізь бите скло й тіла вбитих, а біля будинків – хрести над могилами тих, кого люди змогли самостійно поховати. Судомно накриваю доньку покривалом із головою, щоб вона цього не бачила.

На блокпостах – російські солдати. Ми дісталися Нікольського, там людям пропонували «евакуаційні автобуси» на Таганрог і Донецьк.

Ми хочемо в Україну, потрібно було вибратися на Бердянськ, розуміли, що наша машина відстань у 85 км може і не пройти, але купили скотч усемогутній і ось у нас уже імпровізоване лобове та заднє скло, на скотчі трималися дзеркала заднього виду та бампер.

Їхали години чотири. Постійно блокпости – чоловіків опитують, оглядають, роздягають по пояс, перевіряли наші телефони, багажник і салон.

Бердянськ зустрів нас українськими прапорами, але це виявилося ілюзією присутності України – у місті на той час було повно військової техніки окупантів. Біля школи нас, змучених та застиглих, помітила місцева жінка. Вона відвела у свою квартиру. Ми вперше змогли помитися та ще й гарячою водою. Наступного дня Таня, господарка квартири, запросила на обід. Найголовніше – тут була питна вода і її можна було пити й пити.

20 березня 

Ми насилу потрапили на евакуаційні автобуси до Запоріжжя. Їхали стоячи 11 годин. Коли нарешті побачили наших військових, чесно кажучи, аж тепліше стало… У Запоріжжі нас поселили в дитячий садок, нагодували й обігріли. Ми спали на крихітних ліжках, але в тиші та безпеці, ми нарешті були в Україні – де дихаєш вільно і тобі не страшно.

Вранці нам допомогли дістатися більш комфортних умов. Метінвест подбав про врятованих співробітників та їхні сім'ї. Людей розміщують на території Запоріжжя та в інших містах, де працюють підприємства компанії – Кривий Ріг, Покровськ, Кам’янське. У гуртожитках, профілакторіях і санаторіях підприємств усе організовано для біженців. В одному з профілакторіїв Запоріжжя поселили й нас. Тут був гарячий душ, пральні машини, зручні ліжка та смачна їжа. Донька була поряд. У мене була моя країна, свобода і навіть робота. Мені як співробітнику видали комп'ютер для організації дистанційної роботи.

Це була довга дорога, здається я ще не усвідомила весь пережитий жах цілком, я наче застигла. Ми вижили – у підвалі, без зв'язку, під бомбардуваннями. У Маріуполі все ще залишаються мої близькі люди. У нас нічого не залишилося, тільки надія, що вони живі та вдасться їх урятувати.

Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.