Родина маріупольця Владислава Головіна покинула своє укриття в сумнозвісному драмтеатрі за день до його бомбардування. Сьогодні чоловік працює за своєю спеціальністю на Північному ГЗК.
До війни – маріуполець, нині – криворіжець. Північний ГЗК тепер – нове місце роботи Владислава Головіна. Війна впевнила фахівця з управління автоматизації в тому, що найголовніша цінність життя – рідні й близькі.
Секунди, щоб вибігти
Владислав Головін
– Був удома, пив ранкову каву, нікого не чіпав, – з певною іронією згадує початок війни Владислав. – І тут – вибухи! На лівобережжі перші прильоти були якраз у наш бік. Не надав цьому якогось особливого значення й навіть пішов на роботу. Після 2014 року сприйняття вибухів дещо притупилося. Війна тоді була поруч – за 20 км лінія фронту, періодично чули обстріли, тому призвичаїлися, хоч це й неправильно – до такого звикати. Тож вранці 24 лютого подумав, що стихне згодом, до нас не дійде. Тож сиділи й чекали, допоки перші снаряди прилетіли у двір і потрапили у квартири напроти. Тоді, здається, буквально в одну мить схопили дітей – і в підвал. Навіть не думали про бомбосховище – у нас були секунди, щоби вибігти з під’їзду.
Чекати не варіант
Обстріли не припинялися. Снаряди постійно летіли у вікна прилеглих будинків. Родина Головіних попросилася до підвалу будинку навпроти.
– Наша споруда стара, ще дерев’яні перекриття. Якщо прилетіло б у вікно першого поверху, то всіх би завалило, – каже Головін.
Днів п’ять просиділи в страху. Потім стали думати, куди ховатися далі. Обстріли не припинялися весь час. Забігаючи наперед, будинок, де переховувалася родина Головіних, скоро після їхньої втечі розбомбили, і він згорів.
– Як почули про створення зеленого коридору, – продовжує Владислав, – вирішили будь-яким чином вибиратися з міста. Моя машина, так вийшло, єдина залишилася цілою у дворі. Інші були розбиті – зім’яті, перевернуті. Нас п’ятеро – дружина, двоє діток (9 і 15 років) і мама. Більше нікого взяти й не могли. Так і вирвалися з цього району в центр, де було тихіше.
Там родина дізналася, що ніякого коридору немає. Треба чекати. Їхати назад – не варіант, тож зупинилися в драмтеатрі, що здавався всім надійним укриттям. Багато з жителів навколишніх дворів знайшли там прихисток. Декілька сотень людей ночували, день у день чекаючи зеленого коридору. Потім хтось повідомив: «Можете не чекати – пристосовуйтесь жити так».
Дивом пощастило
Днів десять просиділи так у повному відчаї. Декотрі сім’ї почали збиратися групами, щоб намагатися виїхати з міста прилеглими полями-городами, адже дороги скрізь були заміновані. Почувши, що людям таки вдається дістатися Бердянська й Запоріжжя, Головіни вирішили ризикнути. На той час інтенсивність обстрілів та ракетних прильотів значно посилилася навіть у центрі міста. Бомби падали й розривалися десь зовсім поряд. Було дуже страшно, діти перебували в постійному шоковому стані. Дорослі, як могли, заспокоювали, але з кожним днем це вдавалося все складніше.
Завантажили всі речі в ще цілу автівку. Було їх небагато – взяли найнеобхідніше. 15 березня рушили, а наступного дня драмтеатр розбомбили. Родині дивом пощастило.
У Бердянську Головіни не стали ночувати – бензину вистачало до Запоріжжя. У перший день війни Владислав встиг заправити повний бак – відчував, що може знадобитися. А зараз жалкує, що не виїхали з міста відразу – багатьох жахіть вдалося б уникнути близьким.
На свій страх
Приблизно 30 ворожих блокпостів довелося їм перетнути. На кожному трусили багажник, ретельно перевіряли телефони. Були попереджені – все почистили. З десятої ранку до десятої вечора їхали з Бердянська до Запоріжжя. Зазвичай цей маршрут години за дві можна подолати. Після 12-годинної дороги нарешті видихнули, як дісталися межі вільної України.
Справжня смуга перешкод – тільки реальна, не з комп’ютерних ігор. Виїхали зі справжнього пекла – і це не перебільшення. Дороги з Маріуполя в мінах, скрізь побита чи підірвана техніка, уламки снарядів, вирви. Не помітиш – у кращому випадку лишишся колеса, у гіршому – життя.
– На під’їзді до Запоріжжя довелося об’їжджати обвалений міст біля Кам’янки, – розповідає Владислав. – Нас провели через мінні поля. Там, у балці, зібралося багато машин. Чекали, поки дадуть згоду на виїзд. Дуже моторошно було стояти й чекати серед мінного поля. Добре, що обстрілів тоді не було, хоч орки нас попереджали: триває війна, і ніякого зеленого коридору не буде, їдете на свій ризик. Могли й зовсім не пропустити...
Та удача була на їхньому боці – проїхали вдало.
Став криворіжцем
У Запоріжжі переночували в гуртожитку, який організував Метінвест. Дивувалися тиші, аж трохи незвично, що ніщо не літає і ніхто не стріляє. Потрібно було шукати житло, але в Запоріжжі й Дніпрі було задорого, тож обрали більш бюджетний варіант у Кривому Розі.
Їхали, як кажуть, у нікуди. Та зорієнтувалися, знайшли квартиру, а Владислав – ще й роботу на Північному ГЗК. Стали криворіжцями.
На Північному комбінаті Владиславу запропонували роботу за фахом. На ММК ім. Ілліча Владислав працював інженером-електронником. Влаштувавшись, отримав одразу виплату у 2/3 окладу, бо комбінат знаходився в тимчасовому простої. Дітей у школу записали та вже трохи призвичаїлися до нового місця.
– Життя більш-менш спокійне в порівнянні з тим «руським міром», – зазначає Владислав. – А в колективі прийняли щиросердно, розпитували. Дізнавшись, що з Маріуполя, дивилися, як на інопланетянина, – жартує Головін.
У Владислава поки жодних планів на майбутнє: «Скінчиться війна, тоді думатимемо, як жити. Живі й здорові – це найголовніше. Все інше наживемо. Немає нічого кращого, ніж прокидатися під спів птахів, поруч із близькими, а не від вибухів снарядів. Миру всім нам і перемоги Україні».
Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.
