Дмитро народився в Бердянську, прожив там більшість свого життя. Закінчив Мелітопольський професійний ліцей залізничного транспорту та багато років працював складачем поїздів на станціях Берда й Бердянськ. З 2015 року почав працювати в Бердянському порту машиністом тепловоза. А за рік до війни йому запропонували роботу за фахом на ММКІ. Так родина Рябцевих переїхала до Маріуполя. Мешкали вони у п’ятиповерхівці, за 100 метрів від їхнього дому знаходився парк Гурова та басейний комплекс «Нептун», який мав відкритися в березні й стати найбільшим у всій Східній Європі. На жаль, цього не сталося…

– 24 лютого я був вихідний, – згадує Дмитро, – відпочивав уночі, а десь приблизно о четвертій годині ранку мене розбудили дзвінки від друзів. Телефонували з Бердянська, Запоріжжя та Києва з питаннями, що трапилося та що в Маріуполі відбувається.

На той час чоловік ще не відчував загрози та відповідав стурбованим родичам і друзям, що в місті загалом тихо. А коли вийшов на балкон і почав читати новини, почув вибухи. Зреагував миттєво, сказав дружині якнайшвидше збирати тривожну валізу.

Перший день війни родина Рябцевих провела вдома, сиділи в коридорі, дотримуючись правила двох стін, далі від вікон. Розуміли, що залишатися небезпечно, тому прийняли рішення виїжджати. Тим паче давно збиралися відвідати родичів.

– Ми зібрали одну невелику валізу, в чому були, в тому й поїхали, – розповідає Дмитро. – Мій друг погодився довезти нас до батьківського дому в рідному селі Єлизаветівка, що в Приморському районі. Батьків уже немає, і зараз там мешкає мій брат із дружиною та донькою.

У селі родина Рябцевих провела майже півтора місяця. З кожним днем бойові дії в Україні набирали обертів, ставало тільки гірше й страшніше. І вдень, і вночі бачили кілометрові колони ворожої військової техніки, які йшли в бік Маріуполя, Бердянська та Запоріжжя…

– Вони не зупинялися біля нас, але потік не закінчувався, рухалися цілодобово, – ділиться Дмитро. – Дуже неприємно було бачити ці ворожі літери Z, отримувати тривожні й сумні новини, які надходили від друзів із Маріуполя, поки ще був зв’язок. Гроші закінчувалися, роботи не було, необхідні продукти доводилося довго шукати. А коли знаходили, то ціна на них була збільшена в 10 разів.

На початку квітня родичі з Запоріжжя запропонували Рябцевим приїхати до них. І вже 9 квітня Дмитро зі своєю сім’єю виїхали з села. Вони мали надію знайти роботу та розпочати життя заново, але в Запоріжжі на той час працевлаштуватися за фахом чоловіку не вдалося. Його друзі, Василь Олійник і Максим Тузіков, з якими Дмитро працював на ММКІ, рятуючись від війни приїхали до Кривого Рогу. Знайшли в місті роботу, житло, розповіли, що тут відносно спокійно, і покликали сюди свого колегу. Дмитро не вагався та відразу вирушив у Кривий Ріг. Успішно пройшов співбесіду на ЦГЗК, згодом перевіз родину.

– З 25 травня я офіційно працюю на Центральному ГЗК машиністом тепловоза в Петрівському кар’єрі, – розповідає Дмитро. – Колеги доброзичливі, керівники турботливі, всі допомагають та підтримують. Загалом у Кривому Розі мені подобається, люди добрі, чуйні, прагнуть радіти життю. До переселенців ставляться чудово, я ні про себе, ні про когось іншого жодного поганого слова не чув. Мій колега з ММКІ Василь Олійник пропонував зупинитись у нього, поки не отримаю першу заробітну плату і зможу орендувати житло. Та мені пощастило. Фахівці з відділу кадрів розповіли, що співробітниця нашого комбінату Лариса Горобйова безплатно пропонує житло для людей, які виїхали з Маріуполя та окупованих територій. Я зателефонував їй, ми зустрілися, поспілкувалися. І ось уже більш як два місяці мешкаємо тут. Ніхто нічого не вимагає, тільки всіляко допомагають.

Сьогодні Дмитро Рябцев облаштовує свій побут, знайомиться з містом, із задоволенням працює та допомагає своєму брату.

– Чоловіків звідти не випускають, – каже Дмитро, – але брату вдалося відправити сім’ю в безпечне місце, а сам він змушений залишатися на окупованій території. Для того, щоб виїхати, потрібно співпрацювати з окупантами, отримувати інший паспорт. Брат не збирається це робити, і я дуже сподіваюся, що й не доведеться.

Дмитро щиро вірить у перемогу нашої країни.

– Не сьогодні, так завтра настане день, коли Україна буде найкращої у світі державою, – говорить Дмитро. – Ми громадяни своєї країни. Ми народилися в Україні, тут і залишимося.