Колумніст провідного американського видання Bloomberg.com Марк Чампіон, який висвітлює події в Європі, росії та на Близькому Сході, побував на шахті Групи Метінвест у прифронтовому Покровську. Свої враження та головні висновки про варіанти розвитку подій в Україні після відвідин підприємства він виклав у цьому матеріалі.

Дональд Трамп стверджує, що за один день може зупинити російське вторгнення в Україну, й незабаром у Білому домі він зможе це довести. Це не неможливо – усе залежить від того, який це буде день. Але без капітуляції перед москвою драматичної розв'язки, якої він прагне, можна досягти лише за умови, що він почне готуватися вже сьогодні та відмовиться від свого фанатичного ставлення до Владіміра Путіна.

Минулого тижня Трамп запросив Ілона Маска приєднатися до телефонної розмови з президентом України Володимиром Зеленським. А тепер він відмовляється від ідеї залучити одного з небагатьох людей у своєму оточенні з досвідом у зовнішній політиці – колишнього державного секретаря Майкла Помпео. За даними Washington Post, під час телефонної розмови з президентом росії вони обговорювали питання територій. Усе це — недобрий знак.

Трамп і його команда мають визначити, що саме означатиме перемога чи поразка в Україні – мають час, якщо вони готові ним скористатися. Адже задоволення вимог москви через невизначеність означало б історичну поразку, що створить глибокі проблеми для Європи, США та, ймовірно, Тайваню, не кажучи вже про Україну.

Трампу слід наразі утриматися від телефонних розмов із кремлем. The Post повідомляє, що він також закликав Путіна не допустити «ескалації» в Україні. Але що це взагалі означає на нинішньому етапі війни? Натомість йому варто направити до України компетентного посланця, щоб зрозуміти, чому українці так протистоять швидкому припиненню вогню «за будь-яку ціну», і чому співпраця з Києвом відповідає інтересам США.

Щойно такий посланець туди прибуде, я б порадив йому одразу вирушити до шахти, яку я нещодавно відвідав поблизу Покровська, міста на сході Донбасу, що стало однією з найгарячіших точок війни.

Конвеєрні стрічки транспортують коксівне вугілля поблизу Покровська, Україна, у п'ятницю, 25 жовтня 2024 року. Photo: Christopher Occhicone/Bloomberg 

Це єдине в Україні підприємство, яке видобуває коксівне вугілля – важливий компонент, що використовується в процесі виробництва сталі. Одна з трьох його шахт розташована менш ніж за сім кілометрів (4,3 милі) від лінії фронту. Якщо шахта припинить роботу, українські металургійні компанії, зокрема й власник шахти, Група Метінвест будуть змушені імпортувати коксівне вугілля, яке Євросоюз відносить до критично важливої сировини. Здорожчання вугілля зробить близько 50% нинішнього виробництва сталі в країні неконкурентоспроможним. Саме ця сталь забезпечує оборонну промисловість України та буде життєво важливою для відбудови країни після війни.

Російські ракети вже влучали в шахту «Метінвест Покровськвугілля», але вона продовжує працювати. З огляду на швидке наближення військ та артилерії, генеральний директор Метінвесту Юрій Риженков повинен прагнути якнайшвидшого припинення вогню, як і будь-хто в Україні та за її межами. Проте навіть він сказав мені, що це має відбутися лише після того, як умови угоди забезпечать «остаточне припинення війни».

Адже його компанія, яка у 2022 році втратила найбільші металургійні заводи в Маріуполі, не може інвестувати, якщо побудоване, ймовірно, буде зруйновано, а продукція – заблокована в морських портах України. І якщо Метінвест, одна з найбільших українських компаній, не вкладатиме більше грошей у країну, важко уявити, що іноземні компанії почнуть це робити. Як можна відбудовувати за таких умов? Або як переконати мільйони біженців, які знайшли способи заробітку за кордоном, повернутися додому?

Це головне повідомлення, яке посланець Трампа має привезти додому. Білому дому, іншим членам НАТО та західним ЗМІ слід припинити оцінювати перемогу чи поразку лише через призму здатності України повернути захоплені росією території. Українці вже давно змінили свою думку після невдалого контрнаступу 2023 року. Перемога – це вже не питання повернення всіх територій, а гарантування безпеки, потрібної для становлення України як економічно життєздатної незалежної держави. 

Це розуміє і росія. Її стратегія полягає в тому, щоб не допустити створення такої України. Для Путіна питання територій, хоча й важливе, але є другорядним порівняно з його первісними цілями війни. Він досі прагне «денацифікувати» Україну, тобто замінити її лідера на проросійського ставленика. І досі хоче «демілітаризувати» її, тобто зробити нездатною захищатися від майбутніх атак, якщо Київ знову не підкориться його волі. Він піде на компроміс лише тоді, коли програє на полі бою, проте зараз це не так.

Президент росії цілком може погодитися на миттєву угоду Трампа, що зупинить бойові дії на нинішніх лініях зіткнення. Навіть якщо це не забезпечить йому повного контролю над чотирма областями, на які він претендує, або не задовольнить його вимог щодо повернення НАТО до позицій 1997 року. Він, без сумніву, вимагатиме більшого, адже відчуває, що має в руках усі козирі. Проте все, що йому насправді зараз потрібно, – це умови, які дадуть йому змогу розірвати пакт і легше досягти своїх цілей у майбутньому проти майже роззброєного супротивника. Саме цієї «угоди» Трампа Україна боїться найбільше.

Зрештою це вже сталося раніше, коли Путін порушив домовленість про припинення вогню у 2015 році, щоб вдертися у 2022 році. Саме тому українці продовжують воювати, попри величезну ціну й усвідомлення, що вони не можуть вигнати російські війська за державні кордони. Вважати їх перешкодою на шляху до справжнього миру – щонайменше прояв глибокого невігластва.

Показово, що в п'яти оприлюднених пунктах плану перемоги Зеленського немає жодної згадки про території. Чотири з них стосуються безпеки, а один має на меті показати, що Україна може щось запропонувати своїм союзникам в обмін на їхню подальшу підтримку. Це саме та риторика, до якої Трамп, зі своїм транзакційним підходом до зовнішньої політики, може дослухатися. Проте він повинен діяти за чітким планом гри – що йому невластиво – й за умови, що Україна матиме сильнішу позицію, ніж сьогодні.

Пропозиції, що лунають у Вашингтоні, – такі як лінія припинення вогню під контролем європейських миротворців і відмова України від членства в НАТО на 20 років в обмін на американську зброю – містять елементи, які могли б стати частиною остаточного рішення, але є недопрацьованими та передчасними. Для цього ставки занадто високі.

Переконлива, але рідко висловлювана у ввічливій київській спільноті думка полягає в тому, що якщо Захід не вживе заходів для забезпечення незалежності України, геополітична ситуація в Європі кардинально зміниться на гірше. Я вже згадував про деякі можливі наслідки. Один із ризиків – у разі поразки України її природні, сільськогосподарські, людські та військові ресурси підуть на зміцнення мстивого Путіна, який продовжуватиме змагатися із Заходом за принципом нульової суми, незалежно від того, хто буде у Білому домі.

«Невже Захід не розуміє: якщо росія не зазнає поразки в Україні, врешті-решт вона переможе. І тоді всі наші ресурси – армію, дрони та оборонну промисловість – використають, щоб воювати з вами. Ми не захочемо, проте будемо змушені воювати з вами», – каже Роман Мотичак, киянин, який працює у сфері відновлюваної енергетики.

Те, про що говорить Мотичак, здається перебільшенням, але не є чимось немислимим чи безпрецедентним. Згадайте, що більшість людей – особливо прихильників Путіна – також відкидали прогнози США про те, що він справді вторгнеться в Україну. Водночас чеченці вели дві жорстокі війни за незалежність проти москви в 1990-х і на початку 2000-х років. Після поразки вони передали москві одне з найкраще підготовлених штурмових військ, зокрема й для війни в Україні. Чоловіків, що залишилися на окупованих росією територіях України, також примусово мобілізували для боротьби зі своїми колишніми співвітчизниками.

Є й інші українські ресурси, які росія та її партнери, зокрема Китай, можуть використати проти Заходу. Серед них – велика спільнота інженерів-програмістів, які є рушійною силою однієї з найплідніших та найінноваційніших індустрій дронів у світі. Країна також має родовища природного газу (з величезними сховищами для його зберігання), літію, рідкоземельних елементів, титану й урану, не кажучи вже про коксівне вугілля в Покровську.

Літій може стати цінним ресурсом для європейських автовиробників, якщо попит на електромобілі та їхні батареї відновиться після нинішнього спаду. З чотирьох великих родовищ в Україні два розташовані на заході від річки Дніпро, де наразі відносно безпечно. Третє, біля узбережжя Азовського моря, вже окуповане. Останнє – Шевченківське родовище, назване на честь найближчого села, – містить приблизно 350 000 тонн літієвих руд. Воно розташоване за 60 км на південь від Покровська й лише за 20 км від лінії фронту. Європейський інститут літію оцінює загальні європейські резерви цього металу у 8,8 млн тонн.

Як тоді Трамп та його команда мають розглядати завершення війни? Поспішна угода про припинення вогню, укладена на умовах Путіна, лише сприятиме майбутній нестабільності. Україна перетвориться на фінансову чорну діру, що поглинатиме європейську та, подобається це комусь чи ні, американську підтримку. Країна не залучатиме жодних інвестицій й стане економічно нестійкою. Зрештою, росія вирішить завершити розпочате, а Трамп виглядатиме не таким вже й генієм укладання угод.

Чимало людей у таборі Трампа вважають, що США мають мало інтересів у Європі й можуть безпечно відступитися від України. Це наївно. Врахуйте міцний союз росії з ворогами США в Азії та на Близькому Сході – тоді США зі своєю ізоляціоністською політикою намагалися триматися осторонь двох світових воєн, що розпочалися в Європі, але були змушені воювати в обох – і все стає очевидним. Адже саме напад на США з боку Японії, азійського союзника Німеччини, втягнув Америку в Другу світову війну.

На противагу цьому, за умови врегулювання, що гарантуватиме справжню безпеку, Україна могла б стати бек-офісом для Заходу. А також маршрутом для скорочення ланцюгів постачання в епоху деглобалізації, подібно до того, як це зробили Польща, Угорщина та інші країни після вступу до Євросоюзу 20 років тому.

Ще важливіше, що фінансово спроможна Україна стала б захисним буфером для Європи від подальших спроб росії дестабілізувати ситуацію в регіоні. Це більше, ніж геостратегічне мислення. Зараз країна дуже залежить від іноземної військової допомоги, але якщо вдасться досягнути стійкого припинення вогню, вона зможе зробити свій внесок в оборону Заходу.

У 2021 році Україна не виробляла боєприпасів, а загальний обсяг виробництва озброєння становив 755 млн доларів. Цього року країна стала найбільшим виробником боєприпасів у Європі. Щоб зрозуміти загальну картину, за сніданком у Києві я поспілкувався з Олександром Камишіним, радником Зеленського зі стратегічних питань, а до вересня – міністром, відповідальним за оборонне виробництво в Україні.

За словами Камишіна, сьогодні українська оборонна промисловість, яка все більше переходить у приватну власність, здатна щороку виробляти озброєння на 20 млрд доларів. А у 2025 році цей обсяг може зрости до 30 млрд доларів. Потужності охоплюють і виробництво великої кількості дронів, а також балістичних ракет із дальністю до 1500 км.

Стримує Україну брак державних замовлень, тобто коштів із бюджету Києва. Промисловість, наприклад, може щомісяця виробляти до 200 ракет, здатних вражати аеродроми, з яких росія підіймає літаки, що скидають руйнівні планерні бомби на українське військо. Проте грошей у Києва вистачає лише на виготовлення кількох таких ракет. Це поширена проблема. Цього року уряд уклав контракти на 8 млрд доларів на все – від боєприпасів і артилерійських систем до дронів і балістичних ракет. Наступного року цей бюджет становитиме 10 млрд доларів – лише третину від того, що країна зможе виробити та спрямувати на фронт.

Це має серйозні наслідки для політики США. Україна, наприклад, вже давно просить дозволу на використання американських ракет ATACMS проти цілей у росії. Хоча це питання втратило актуальність. Російські військово-повітряні сили вже перебазували свої бойові літаки на аеродроми за межі 300-кілометрової дальності ATACMS. Проте українські балістичні ракети здатні виконувати такі завдання. Зараз головне питання – це фінансування виробництва ракет в Україні, а не постачання ATACMS.

Данія очолила скандинавські ініціативи щодо розв’язання цієї проблеми. У липні Копенгаген замовив та профінансував виробництво в Україні 18 самохідних 155-мм гаубиць «Богдана». У вересні їх доправили на фронт. Це саме той вид допомоги, яку Трамп має заохочувати, якщо він справді хоче, щоб інші країни НАТО могли захистити себе, а не покладалися на США. Поки оборонна промисловість Києва залишатиметься поза контролем росії, повоєнна Україна зможе не лише значною мірою убезпечити себе від можливого вторгнення, а й постачати великі обсяги недорогого обладнання та боєприпасів європейським членам НАТО.

Проте Покровськ і українські військові на передовій не можуть чекати, поки Київ розвине оборонну промисловість світового рівня. Тому план перемоги Зеленського передбачає значне збільшення військової допомоги Заходу, щоб допомогти Україні стабілізувати фронт й змусити Путіна не просуватися далі через ризик втратити вже досягнуті здобутки.

Як це можна здійснити? За допомогою більшої кількості українських дронів і ракет, профінансованих Заходом, які завдають ударів по російських аеродромах і складах озброєння. Це може зірвати потік бомб та артилерії, що б'ють по українських позиціях, доки вони не будуть змушені відступити. Додаткове далекобійне озброєння може також посилити атаки на російські нафтопереробні заводи та енергетичну інфраструктуру, як москва це робить з Україною за підтримки Ірану та Північної Кореї. Така формула стабілізації лінії фронту в поєднанні зі зростанням витрат для російської економіки є найкращим шансом змусити кремль сісти за стіл справжніх переговорів.

Утилізація вогнегасників на шахті. Тут використані балони чекають на перевірку та перезарядку. Photo: Christopher Occhicone/Bloomberg

Деякі територіальні питання повинні обговорюватися під час будь-яких мирних перемовин. Наприклад, коксівне вугілля Покровська має залишатися під контролем України. Для покращення інвестиційного клімату українські морські порти й річка Дніпро також повинні бути захищеними від нападів і відкритими для бізнесу, зазначає Томаш Фіала, генеральний директор Dragon Capital, найбільшого інвестбанку України. Для цього російські війська мають залишити Кінбурнську косу, що розташована на південь від Херсона та виходить до гирл Дніпра та Бугу, де з початку війни заблоковано головний порт Миколаєва.

Запорізьку атомну електростанцію, розташовану вище по Дніпру, також слід повернути Україні як із міркувань безпеки, так і з огляду на її шість гігаватів потужності. Росія не зможе використовувати її без надзвичайно дорогої реконструкції, як через руйнування під час війни, так і через переобладнання систем управління, здійснене американською компанією Westinghouse Nuclear, — розповів мені Петро Котін, в.о. голови правління НАЕК «Енергоатом». Україна, зі свого боку, відчайдушно потребує відновлення роботи найбільшої атомної станції в Європі.

Проте, за словами Фіали, найважливіше, що «війна має закінчитися, і мають бути гарантії безпеки, що вона не повториться в найближчому майбутньому». Якщо це станеться, Україна може опинитися в кращому становищі, ніж до війни. Вона матиме майже безмитний доступ до ринків ЄС і процес вступу, який може трансформувати як економіку, так і державу.

Ніхто не каже, що це буде легко. Путін має власний порядок денний і – як це не абсурдно – стверджує, що йому треба перемогти в Україні, щоб росія могла продовжувати існувати. Проте можливості для переговорів є. Трамп зможе використовувати як ласощі, так і батоги, зокрема зняття санкцій та розблокування заморожених російських коштів. Кремль чинитиме шалений опір вступу України до НАТО. Але це не те питання, через яке Трамп піде на крайнощі, враховуючи його скептичне ставлення до цінності НАТО. Доки «демілітаризація» не є частиною пакета, існують інші способи гарантувати безпеку для України за прикладом Ізраїлю чи Південної Кореї.

Проте Путін не стоятиме на місці. Генеральний директор шахтоуправління «Покровське» Андрій Акулич розповів, що у вересні та жовтні підприємство зазнало трьох ракетних ударів. Близько 1200 із 8000 співробітників довоєнного штату мобілізували на війну, 106 із них загинули, а 274 дістали поранення. Чимало людей виїхало після того, як росіяни посилили наступ, але 3500 співробітників продовжують працювати. Обстріл у вересні забрав життя двох працівниць в офісах над головною шахтою, уламки розлетілися по сходах до ліфтів. Інший обстріл у жовтні вразив електричну підстанцію та автобусний парк на території шахти.