Ім’я добровольця Альберта Радченка вшанували під час церемонії «Дерево пам’яті».
До четвертих роковин повномасштабної війни у Запоріжжі відбулася скорботна церемонія вшанування пам'яті полеглих Захисників і Захисниць України. На меморіалі «Дерево пам'яті» з'явилися нові дзвіночки, які нагадують про воїнів, що віддали своє життя за свободу держави.
Серед них – ім’я Альберта Радченка з позивним «Тойота». Дзвіночок з ім’ям коханого повісила на дерево його дружина Олена.
Альберт Радченко народився 20 жовтня 1975 року в Запоріжжі. Навчався у школі №40, закінчив професійне училище №6. Чоловік пропрацював машиністом шихтоподачі доменного цеху на Запоріжсталі майже 25 років.
- В грудні 2022 року було б 25 років на комбінаті, він уже міг піти на заслужену пенсію. Але у лютому 2022-го він з перших днів пішов воювати. Я знала, що він піде. Я це розуміла. Хоч ніхто не вірив, що буде війна. Я до останнього сподівалася, що цього не станеться… але сталося.
З перших днів повномасштабного вторгнення чоловік приєднався до місцевої ТРО. У квітні 2022-го перейшов до роти охорони Васильківського військкомату Запорізької області. Служив там разом із рідним братом.
- Він служив у нас – на Запорізькому напрямку, на Оріхівському напрямку. Тут і загинув. Був командиром розвідвідділення. Частину я зараз назвати не можу… Але це був наш напрямок. Він був тут.
Альберт Радченко мав позивний «Тойота» – через свою автівку Toyota Corolla, яку дуже любив. З цією машиною він і поїхав на війну.
Захисник загинув 6 січня 2023 року поблизу села Новоандріївка Запорізької області. Виконуючи бойове завдання, Альберт отримав множинні поранення. Йому було 47 років.
Побратими розповідали родині, що Альберт завжди рятував усіх: і на фронті, і в житті. Коли росіяни підпалили поля з хлібом, він разом з іншими гасив пожежу. Коли поруч бомбили села – допомагав евакуйовувати мирних жителів, привозив їжу тим, хто залишався.
У Альберта була травма коліна – штучна чашечка. Але це його не зупинило, каже Олена:
- Коли він ішов добровольцем, тоді ж ніякої комісії особливо не було. Хочеш служити – іди служи. У них були хлопці і на інсуліні. Тобто штучна чашечка – це не було перешкодою. Він навіть не думав про це. Він просто пішов.
Брат Альберта теж служив разом із ним певний час. Згодом, відповідно до закону, був звільнений зі служби – адже родина вже втратила одного сина, а літні батьки залишилися.
Чоловік любив активне дозвілля: до війни Альберт був дайвером. Разом із друзями чистив річку Дніпро та запускав туди рибу. Мріяв попірнати в озерах Норвегії і подорожувати світом.
- Він захоплювався підводним полюванням. Був у федерації підводних мисливців. Вони постійно брали участь у різних заходах, самі купували малька в рибних господарствах і зариблювали Дніпро. Дуже часто організовували чистки річки. Хлопці чистили дно, а ми – дружини, діти – прибирали берег. Дуже багато сміття збирали. Це було його останнє найбільше захоплення, – згадує Олена.
В Альберта залишилися батьки, брат, дружина, донька і син. Син Тимур зараз живе з мамою Оленою у Запоріжжі. Донька Ангеліна ще до війни виїхала за кордон.
- У них із сином завжди були спільні заняття. Вони їздили на велосипедах, часто бували на Хортиці, брали участь у змаганнях в різних містах Україні. Дуже багато часу проводили разом, – розповідає Олена.
Після загибелі чоловіка Олена передала його автомобіль військовим.
- Його Toyota Corolla залишилася, і я віддала її хлопцям на один із напрямків. Бо їм потрібна була машина. І вона зараз працює, приносить користь, – каже жінка.
Альберта поховали на Правобережному кладовищі у рідному Запоріжжі.
Тепер його ім’я – серед тих, що дзвенять на вітрі. І кожен передзвін на «Дереві пам’яті» – це нагадування про воїна, який захищав Україну.
- Це важливо. Важливо пам’ятати. Важливо, щоб знали наші діти. Це не можна забути, бо дуже багато життів втрачено, – каже Олена.
