Українськи жінки – сміливі та безстрашні. Не міфічні амазонки, а звичайні громадянки своєї країни. Дружини, матері, колеги, подруги. Одна з таких – машиністка конвеєра дробильної фабрики № 3 Північного ГЗК Марина Соколова, зараз – старша медична сестра евакуаційного відділення у складі 60-ї ОМБр. До війни працювала на дільниці подрібнення руди ДФ-3. Про фронт почала замислюватися з перших днів наступу (за її плечима – 20-річний медичний досвід), але спочатку жінку не брали. Нижче історія нашої колеги з ПівнГЗК, яка зараз на фронті.
– Що вас мотивувало піти до військомату?
– Як медик, я військовозобов’язана, але оббивати пороги військкомату почала без повістки. Та щоразу мені відповідали: жінки поки не потрібні. Тож на фронті я опинилася аж у вересні, коли вже відчувалася нестача медиків. Я одразу пішла, бо війна ж у країні! Ворог стояв біля кордонів нашого міста, люди гинули. Це мій обов’язок. Ми з чоловіком (він теж працює на ДФ-3) разом ходили у військкомати, але першою до війська потрапила я. Він, до речі, досі ображений на мене, бо його тепер не беруть, адже вдома 12-річний син. А ще у нас 20-річна донька. Для рідних моє рішення було очікуваним. Сім’я знає мене, мій характер. Я не буду стояти осторонь, коли йдеться про захист моєї країни. І я не вважаю це якимось героїзмом. Це нормальна позиція кожного громадянина. А я медик, я маю допомагати там, де це зараз найбільше потрібно.
З 13 вересня 2022 року Марина приєдналася до героїчної 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади, яка тоді брала участь у боях на Херсонщині. У грудні їх перекинули під Бахмут, де вже втомлене херсонськими боями угруповання понесло великі втрати. Зараз бригада на ротації в Рівненській області: новачки проходять навчання, бувалі бійці відновлюють сили, працюють з психологами.
Інтерв’ю з Мариною було записано у відпустці в Кривому Розі на початку місяця, а вже 5 березня молодший сержант Соколова знову повернулася на фронт.
– Які усвідомлення принесла вам війна?
– По-перше, війна зняла всі маски з людей, що мене оточують, і це принесло кілька неприємних відкриттів. Думаю, багато хто з нас побачив навколо себе істинні обличчя. По-друге, і це найболючіше для мене: під Бахмутом я побачила наслідки «руського міра». На Херсонщині нам люди раділи, буквально руки цілували. А на дяких східних ділянках не все є однозначним… Там такі жорстокі бої точаться, там стільки наших загинуло і продовжує гинути. І з цими усвідомленнями мені найважче миритися. Що лишається? Запхати той біль подалі в душу та робити своє. Задля наших загиблих захисників і заради перемоги.
– Який випадок на війні вас найбільше вразив?
– Ніколи не забуду одну херсонську бабусю. Коли звільняли населені пункти, бачили багато жахливих ознак голоду. Люди з окупованих містечок місяцями буквально виживали. Так от, ця бабуся, як наші бійці зайшли в село, дістала бозна-де захований шмат сала й винесла його нам. От як таке може не вразити? Згадую зараз і ледве не плачу. Самі не з’їли, а винесли нам.
Марина Соколова
– Вам важче на фронті фізично чи морально?
– До фабрики я в медицині працювала 20 років, бачила різне – травми, операції. Але я, як і більшість моїх колег-медиків, не була готова до такого. В наше евакуаційне відділення потрапляють прямо з поля бою. Нам треба стабілізувати поранених, щоб їх можна було транспортувати до найближчого шпиталю. І знаєте, до такого неможливо звикнути, скільки б у тебе не було медичного стажу – 30 чи 40 років. Тож морально, звісно, набагато важче. Плачемо. Особливо, коли гинуть. На цьому тлі я не можу сприймати безтурботне життя деяких мешканців нашого міста. От приїхала у відпустку і бачу: там весела музика, тут танці, гулянка. Найболючіше, коли участь у тому беруть здорові молоді чоловіки. У нашій роті є медбрат, йому торік 24 лютого виповнилося 18 – і вже 26-го він був у військкоматі. Одним, бачите, болить і вони прагнуть бути корисними, щоб швидше вигнати ворога з батьківщини, а інші ховаються.
– Марино, як це – бути захисницею держави?
– Я відчуваю, що на своєму місці і роблю все, що маю робити в цей час. Хоча це велика відповідальність. Від того, що я роблю, залежать життя людей. При цьому я не вважаю себе в чомусь надзвичайною чи героїчною. Я просто виконую свою роботу. І думаю, що ті, хто боронить зараз нашу землю, особливо хто на передовій і неймовірними зусиллями захищає мирне життя країни, не вважають себе якимись героями. Про це можна буде подумати після війни, після перемоги. А поки треба робити своє.
Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.
