У Маріуполі Роман працював старшим диспетчером на комбінаті імені Ілліча. Чоловік каже, що на роботу вони з колегами ходили до останнього, поки не почалися обстріли підприємства.

– З початку війни я був у Маріуполі, у себе вдома. На роботу ми ходили до останнього. Коли почалися активні бойові дії, ми організовували диспетчерською службою доставлення води та їжі маріупольцям. Обстріли частішали, і коли вже потрапило в диспетчерську службу, ми пішли по домівках. До 5 березня я був удома з сім’єю.

Було небезпечно та страшно. Жили якийсь час у під’їзді, познайомилися тісно зі своїми сусідами, з якими в мирному житті особливо не спілкувалися. Об’єдналися, разом виживали. Не було води, їжі, електрики, газу. Лазили в підвал, зливали воду зі стояків, щоб її пити, чи набирали у відра під час дощу. Готували їжу на свічках, зроблених із парафіну, картонки та консервних банок, – розповів Роман.

Через відсутність мобільного зв’язку люди не знали, чи є «зелені коридори» і чи можна виїхати з міста.

– У нас не було інформації щодо можливості виїхати. Зв’язок періодично з’являвся, ми намагалися зв’язатися з будь-ким, дзвонили в службу порятунку, але сигнал був дуже слабким. 5 березня ми дізналися, що є «зелений коридор», надійшла СМС від моєї сестри з Запоріжжя. Ми зібрали все найнеобхідніше, машину максимально завантажили людьми. Взяли щонайменше – їжу та одяг дітям – і виїхали в бік центру. Але, на жаль, нам не вдалося виїхати з міста.

Нас було 11 машин, які приєдналися до нас із сусідніх будинків. Я мешкаю на Лівому березі, центр міста знаходиться на правому. Повертатися додому ми побоялися, бо в нашому районі вже були російські війська. Поїхали до драмтеатру, де знаходилося бомбосховище, але там було так багато людей, що ми не змогли розміститися.

З нами була людина, яка запропонувала поїхати на овочеву базу, що в центрі міста. Хотіли там переночувати. Ми туди приїхали, там ще були сім’ї. Всього нас було зо 50 людей з дітьми. Розмістилися в приміщенні глибоко під землею. Люди там усе облаштували, поставили ліжка, зібрані з дерев’яних піддонів. І два тижні ми там жили, бо про «зелені коридори» інформації не було. Через день люди їздили під обстрілами у відділ поліції та дізнавалися, чи можна виїжджати, але відповідали, що не можна.

Усі, хто був на цій базі, об’єдналися й розподілили обов’язки: хтось відповідав за доставлення води, хтось добував продукти, жінки готували. Дрова рубали поряд із базою. Пиляли їх під обстрілами, кожні 15 хвилин нас накривали: артилерія, міномети, але найстрашніше – це літаки, – пригадує Роман. – У підвалі було дуже сиро, холодно. Але пощастило, що на базі було багато інструментів. Разом з одним хлопцем ми зробили буржуйку з автомобільних дисків та обігрівалися. Діти майже весь час були в підвалі, гуляли лише по 10 хвилин щоранку. У дідуся, який жив поряд, купили свиню за 5000 гривень. Зарізали її, обробили, тож голоду не було.

Останні кілька днів почала з’являтись мобільна мережа. І ось нам надіслали СМС, що є коридор та точний маршрут, як їхати. Обстріли ставали вже цілодобовим, вийти було майже неможливо. Вирішили ризикнути. Вибиралися дуже складно, їхали під вибухами й бомбардуваннями, молилися. Українські військові нас випустили з міста без проблем. А далі росіяни на блокпостах зупиняли, роздягали, шукали наколки, сліди носіння зброї, перевіряли багажники. І таких блокпостів було багато. На кожному стояли від 40 хвилин до 2 годин.

За кілька днів маріупольцям вдалося дістатися Токмака, а звідти – Запоріжжя. Тут вони отримали допомогу з житлом, необхідними речами, продуктами та роботою.

– У Запоріжжі нам надали допомогу, запропонували гуртожиток від Метінвесту. Але я відмовився, бо тут у мене родичі, тож вирішили не займати місця, щоб інші, кому пощастило менше за нас, могли розміститися. Потім мені зателефонували з Метінвесту, я отримав пропозицію попрацювати на Запоріжвогнетриві на тій же посаді, на якій я працював у Маріуполі на комбінаті Ілліча.

Винайняв квартиру, оскільки Метінвест запропонував компенсацію за житло. Це суттєва допомога, бо від держави виплати для вимушених переселенців ми поки що не отримали. І якби не Метінвест, котрий продовжував платити зарплату, та допомога з житлом і роботою, я не знаю, на що ми жили б, – поділився Роман.

Наразі Роман разом із дружиною, двома дітьми й тещею звикає до життя в мирному Запоріжжі. У цьому йому допомагають і колеги з Запоріжвогнетриву.

– Колектив тут чудовий, мене дуже добре прийняли, допомогли з речами першої потреби. Принесли навіть телевізор і комп’ютери дітям, щоб вони могли навчатись онлайн. Я був приємно здивований. Зараз звикаю, адаптуюся до роботи. Раніше я працював на такій самій посаді, але на комбінаті Ілліча. У нас був колектив 14 тисяч людей, 42 цехи. На Запоріжвогнетриві менші масштаби, люди краще одне одного знають.

Робота кардинально відрізняється, тому що на комбінаті Ілліча повний цикл виробництва, і це металургійне виробництво. А на Запоріжвогнетриві випускають кінцеву продукцію, і це не металургія. Знання, які я мав у галузі вогнетривів, обмежені. Але я дивлюся, читаю, спілкуюся з колегами, котрі діляться досвідом, і за це я їм дуже вдячний, – зауважив Роман.

Нагадаємо, що в Запоріжжі відкрився центр реабілітації та реінтеграції Метінвесту. За перший тиждень роботи до Центру звернулися майже 400 людей. Приблизно 300 з них отримали пропозиції щодо працевлаштування, майже 100 людей отримали медикаменти, медичну та психологічну допомогу.

Центр реінтеграції Метінвест розташований у Запоріжжі на вулиці Тургенєва, 29. Тут жителі Маріуполя, які евакуювалися з міста, можуть долучитися до терапії цілою родиною й отримати необхідну допомогу. Центр працює по буднях з 9.00 до 17.00. Телефон Центру кар’єри Метінвест: 0-800-606-000.