Запоріжсталівець Олександр Нестеренко понад пів року допомагає вимушеним переселенцям і вважає, що волонтерство – його стихія.
Нагрівач металу обтискного цеху комбінату «Запоріжсталь» Олександр Нестеренко практично з перших днів повномасштабної війни працює волонтером в одному з хабів гуманітарної допомоги Метінвесту для вимушених переселенців. Він зустрічає людей, розміщує в шелтері, організує харчування, допомагає підібрати одяг із гуманітарної допомоги, розібратися в питаннях з документами.
– 24 лютого ми, молодь Запоріжсталі, поспілкувалися в чаті та вирішили бути корисними. Керівництво комбінату нас підтримало, все швидко організували. Я з дитинства люблю допомагати людям. Є почесним донором України. Граю за збірну Запоріжсталі з баскетболу, постійно беру участь у житті комбінату. Тому волонтерство – це моя стихія. У штабі ми чергуємо позмінно, добу через дві, волонтери тут є цілодобово, надаємо допомогу переселенцям.
– Порівняйте, будь ласка, як працювалося перші дні й тепер, коли минуло понад пів року.
– Спочатку переживали, бо раніше ніхто з нас не займався такою діяльністю. Дуже хвилювалися, коли чекали на маріупольців, а їм довго не давали коридор. Але коли пішов потік людей, то ми не розгубилися і добре спрацювали. Спочатку приїжджали, в тому числі й вночі, в основному, сім’ями з Маріуполя – на розбитих машинах, із заклеєними скотчами вікнами. Зараз більшість людей із Запорізької області.
Приїжджають різні люди, до кожного потрібний індивідуальний підхід. Людям складно після пережитого, психологічно вони травмовані, приїжджають у стресовому стані. За два тижні (стільки вони у нас знаходяться) намагаємося їм допомогти, якщо необхідно – викликаємо психолога. Звісно, люди їдуть від нас у кращому стані, ніж прибули. Загалом за пів року через нас пройшло так багато різних історій, що можна книгу написати.
– Можете згадати історію, яка особливо вас зворушила?
– Один з перших переселенців із Маріуполя розповідав, як виїжджали з міста на машині. Їхали по проводах, прямо біля коліс розривалися снаряди. Не знали, чи взагалі доїдуть. Чоловік ділився – прикро, що залишив усе своє життя там, психологічно він просто пригнічений. Везли з собою і кішку. На блокпосту російський солдат погладив її та сказав, що в нього вдома залишилася така сама кішка. «Що ж ти тоді сюди приїхав?» – «Вас захищати». Чоловік згадував, що на той момент йому дуже хотілося щось зробити, але він зачинив двері автомобіля.
Ще була така історія, що люди приїхали до нас із Маріуполя ввечері, їх просто трясло. Машину зупинили на блок-посту, перевірили документи, все було гаразд. Але п’яний російський солдат побачив у маленької дитини ноутбук і відібрав його. Хлопчик не хотів віддавати, сказав, що не дасть. Тоді солдат пересмикнув затвор на зброї й батько попросив дитину віддати ноутбук. Всю дорогу до Запоріжжя хлопчика не могли заспокоїти. Коли вони приїхали до нас, я сказав дитині: «Буде в тебе ноутбук, головне, що залишився живим і цілим».
Розповідали історію порятунку, коли люди дивом залишалися живі, вийшовши з дому, який невдовзі розніс снаряд. І ти усвідомлюєш, що частка секунди – і в людини може нічого не залишитися. Та й людини може будь-якої миті не стати.
– Що допомагає вам триматися?
– Влітку – плавання у Дніпрі. Піші прогулянки, дуже багато ходимо містом. І тренування двічі на тиждень. Баскетбол дуже допомагає розвантажити думки. Також приємно, коли ти переступаєш поріг хабу, а люди тебе зустрічають, вітаються, раді тобі. Це вже як сім’я. До деяких так звикаєш, що коли вони їдуть, то хочеться дізнатися, як складеться їхнє подальше життя.
Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.
