Після повернення з війни ветеран Сергій Мартиненко працює в УЗТ Північного ГЗК помічником машиніста тягового агрегата. Паралельно навчається на машиніста, випробовує себе на інженерних керівних посадах, а також онлайн здобуває вищу освіту в Метінвест Політехніці.
Війна круто змінила життєвий шлях Сергія Мартиненка: чоловік став більше замислюватися про перспективи і, скориставшись порадою психолога, зосередився після демобілізації на собі та власному розвитку.
– Мені 51 виповнилося – і я зараз студент. Не знаю, війна це вплинула чи ще щось. Але в якийсь момент захотілось чогось більшого. Розвитку себе як спеціаліста… Розширення кордонів свого світосприйняття… Коли прийшов з війни, запропонували посаду спеціаліста зі шляхового господарства, бо є досвід роботи на залізниці. Хочеться, щоб твоя праця приносила вагомий результат, щоб, от без пафосу, цеху і комбінату була користь. Навчаюсь нового, не зупиняюсь…
Залізничним шляхом
Загалом у Сергія понад 15 років досвіду на залізниці. У колектив Північного ГЗК він потрапив 2005 року, хоча на той час залізницю підприємства вже добре знав, бо працював в підрядній організації.
– Так-то перше моє робоче місце – коптильний цех. А потім, як зустрів свою другу половинку, її батько, тесть мій, досвідчений залізничник, взяв мене до себе: його «Шляхбуд» тоді якраз зайшов на комбінат. Це капбудівництво і ремонт залізничних шляхів. Я тоді думав: ну, місяць на залізниці пороблю й все. Бо не дуже сподобалось лопатою махати і молотком «костилі зашивати». Праця важка – дощ чи спека, а ми завжди просто неба, постійно нові люди. Раніше ще й жінки серед нас були, і ми їм завжди допомагали… Але з часом втягнувся. Пам’ятаю, плутав спочатку всі кар’єри, бо опори однакові. Зараз вже впізнаю з першого погляду.
Згодом Сергій Мартиненко перейшов із підрядників у колектив комбінату – після навчання його взяли помічником машиніста тягового агрегата в УЗТ.
– Досі згадую момент, коли вперше одягнув спецодяг Метінвесту. Завжди дивився на нього і хотілось мені його, красивий, одягнути. Бо праця в компанії – це вже щось стабільне, певне. У підрядниках як – сьогодні тут, завтра деінде. Коли прийшов питати про вакансії, хвилювався, що не візьмуть, бо мені на той час було вже 45. Але кадровики зважили на досвід роботи, зокрема, у ремонтах шляхів, усуненні аварійних сходів з рейок. Тож скоро я вже працював помічником машиніста. Був задіяний на вивезенні гірничої маси в кар’єрі та на відвалах. І так до повномасштабної війни. Тепер от картинка життя знову змінилась – я знову на залізниці, але вже в іншій якості.
Непроста, фізично виснажлива робота на залізниці суттєво допомагала бійцю на захисті країни.
– Легше було пристосуватись, адже робота шляховиком якнайкраще тренує витривалість та стійкість, терпіння й характер. А сьогодні той досвід допомагає мені професійно рости і реалізовуватись. Війна – теж хороший вчитель. Навчила уважніше до людей приглядатись. Можу тепер де завгодно і швидко організувати мінімальний комфорт та побут. Точно став обережнішим у спілкуванні з людьми, але не веду себе зверхньо і не вважаю себе кращим, бо служив.
Найважчий досвід на війні
Півтора року служби Сергія минули, а спогади, каже, нічим не заглушити. Їхні рани найглибші. І це передусім не фізичні, а душевні. Отримані в моменти, коли смерть ходить поряд, й ти нічим і ніяк не можеш її зупинити. Коли гинуть ті, з ким ще вчора ділив вечерю.
– Втрата побратимів переживається дуже важко. Я останнім часом намагався навіть ні з ким близько не товаришувати, щоб не прикипіти. Це найважчий досвід, який дуже сильно впливає на психіку. У мене багато знайомих військових і скажу, що не всі справляються з цимдосвідом. Більшість просто намагається ховатися від цього, абстраговуватись. Але не всім вдається зберегти в собі людину. Є випадки, коли, на жаль, уходять в агресію і ненависть, – зазначає захисник.
Такі речі ні з ким особливо не обговориш… З рідними? Ні. Нічого зі служби я ніколи не обговорюю з ними. Ще давно, під час строкової служби, матері і батькові, коли вони телефонували, тільки одне повторював: у мене все добре. На війні аналогічно. Дружина, донька, теща, тесть – усім одне: у мене все добре. А раптом під час розмови щось десь бахкає, то пояснення одне: ми на стрільбищі. А перед небезпечними виїздами попереджав: сьогодні не телефонуємо, бо ми, мовляв, їдемо за продуктами-дровами... Хай краще думають, що я в безпеці – і їм легше, і мені.
Про зустрічі побратимів та ветеранські тригери
Сергій не раз брав участь у зустрічах криворізьких ветеранів війни, зокрема у проєкті «Спілкуй. Ветеран», що реалізується Метінвестом і Радою оборони Кривого Рогу.
– Зустрічі з побратимами – це як до сім’ї приходиш. А як ще когось із знайомих побачиш, з ким воював на одному напрямку чи в одному підрозділі, то взагалі… Такі збори нам дуже потрібні: прийшли, погомоніли, обнялися, розповіли кожен про своє. Хто де зуби робив, де які пільги, реабілітація… Хто як влаштувався, де себе знайшов. Знаю таких, хто повернувся з важкими контузіями, з групою інвалідності і вже не міг працювати на попередній посаді, то йому в якості альтернативи пропонують, наприклад, інженерну посаду. І це чудово, що компанія йде назустріч. А на бюрократію зазвичай нарікають ті, хто, як я кажу, боїться двічі спитати. Коли щось треба, то треба не лінуватися і уточняти. Не було такого зі мною, щоб хтось відмовив чи образив. Жодного разу.
Зустрічі з побратимами – це як до сім’ї приходиш
На жаль, є навколо такі ветерани, яким все одно щось не так, попри наявну підтримку жаліються, всім не задоволені. Не знаю, можливо, це наслідки війни так себе проявляють і потрібна психологічна терапія. Я сам ходив до психолога, і рекомендую, справді допомагає. В мене, наприклад, після повернення тривожність була, нервозність, страхи. Півтора року на війні все ж. Рідні допомогли, час, робота з психологом… Хоча, звісно, війна безслідно не минає. Ще треба, щиро кажучи, працювати над собою, опановувати дратівливість, гнів. Я часом ще можу гостро реагувати на деякі речі. У випадках, коли від мобілізації нахабно ухиляються. Коли тут за броні переживають, а там життя віддають. Важко стриматись, коли знайома з-за кордону телефонує і в розмові мимохідь кидає: «ваш президент приїжджав до нас». Мене от чіпляє це «ваш президент». Тут освіту отримали, професії, пенсії в Україні, і на тобі – «ваш президент приїздить». Ріже вухо таке відчуження. Або коли «експерти від дивана» кажуть, що в армії нічого хорошого немає. Звісно, проблеми є, і великі, але наразі так. Наразі щось стягується ще власним коштом, донатами… Але це війна. Про це не варто забувати.
Рецепт успішної адаптації існує
Сергій наголошує, що кожному ветеранові після повернення вкрай важливо відчути себе потрібним, задіяним, корисним. І окрім родини, допомогти в цьому може цеховий колектив:
– Як серед людей працюєш, то вже менше шансів ув’язнути в думках про війну. Легше переключитись. Робочі питання поглинають – і де вже поділися ті важкі спогади і сумніви?.. Мене зустрічали на роботі всі! Начальник, керівники служб, колеги. А поки на війні був, телефонували часто, цікавилися, переймалися, чекали… Усе це сильно мотивує.
Головне – не замикатися в собі і завжди залишатися людиною. Чоловіком
– Ще захоплення допомагають. Я от футбол люблю: матч дивишся – вже й відволікаєшся. Нові теми, нові люди, нові емоції… Комбат мені якось сказав: пам’ятай – вам нічого ніхто не винен, форму видали, автомат дали, а далі вже самі. Ну, от тут приблизно так само. Пільги є, путівки дають, займатися здоров’ям можливості є. Користуйся! Хочеш – ходи в басейн, грай у футбол. Хочеш – пробіжи дистанцію, покажи скрін – і тобі виділять кошти на брендові кросівки для занять спортом… Можливостей навколо вистачає. Головне – не замикатися в собі і завжди залишатися людиною. Чоловіком. Військовий ти чи ні, був там чи не був.
Нові виклики та ритуали
Зараз досвідченого залізничника і ветерана ставлять в цеху на заміщення посад, де не вистачає фахівців. Керує важливими процесами, людьми. Каже, отриманий в армії досвід допомагає швидко знаходити спільну мову в нових умовах:
– На обличчя гляну – одразу зрозумію, хто переді мною, як співпрацювати, мотивувати. Багатьох із теперішніх підопічних знаю особисто: раніше працювали в ремонтах шляхів. Допомагає і досвід війни, хоча, бувало, й помиляєшся. Часом дивишся: от з цим каші не звариш, а пів року минає і бачиш – він вже з медаллю кацапів по посадках ганяє. Люди різні, треба придивлятися, але точно до кожного треба з повагою.
Своїми сильними якостями ветеран вважає відповідальність та вірність. І тому наводить красномовне підтвердження:
– Так, вірний, страшне! Як дружині, так і країні. І улюбленій команді. За київське «Динамо» з шести років вболіваю – і дотепер! Гадаю, багато хто відзначить, що я відповідальний. Не хвалюсь – справді стараюсь виконати будь-яку справу якнайкраще. Завжди переживаю за результат і мені важливо, щоб те, що роблю, було якісно виконано.
Війна принесла в життя захисника кілька нових звичок та ритуалів. Більше став поратись вдома по господарству, щось майструвати власноруч. Вранці тепер його будить новий друг – кіт-переселенець, вивезений волонтерами з-під обстрілів Миколаєва. А коли Сергій приходить на роботу, на наряд, то з усіма вітається, а з тими, хто воював, ще й обов’язково обіймається: «Кожен у формі – то мій побратим. А як інакше… Хай навіть незнайомого зустріну десь на вулиці у формі, то обов’язково бажаю здоров’я і усміхаюсь».
– Я зараз за сімейними обставинами демобілізувався, але як треба буде – піду знову без питань, я готовий. Це мій обов’язок як чоловіка, громадянина, батька… В стороні стояти не буду. Коли своїх б’ють, потрібно допомагати. На кону – набагато важливіші речі. Життя і свобода нації. Це для мене не порожні слова.
