З початку війни Дирекція транспорту регулярно надає рухомий склад для допомоги цивільному населенню. Водії автоколони № 2 здійснили кілька небезпечних рейсів на окуповану територію, звідки вони в складі гуманітарного конвою вивезли кілька тисяч маріупольців. Одна з таких поїздок відбулася у квітні.

Цього разу до небезпечного відрядження вирушили на шести автобусах вісім водіїв: Володимир Потоцький, Валерій Волкогон, Володимир Конопко, Олег Андріука, Олександр Прочин, Олександр Ковичак, Микола Боткін, Сергій Ємець. Для більшості з них це не перший рятувальний рейс. 

Дорога з Запоріжжя до передмістя Бердянська тривала три доби, оскільки окупанти кілька разів завертали евакуаційну колону назад. Загалом у порятунку маріупольців брали участь приблизно 50 пасажирських автобусів, які надали інші підприємства.

– Найскладніше їхати окупованою територією. Там немає жодних правил, не знаєш, що на тебе чекає за поворотом. Кілька разів ми були майже на місці, але окупанти весь час розвертали колону назад. Доводилося повертатися до Запоріжжя, оскільки ночувати в сірій зоні небезпечно. На третю спробу ми вирішили заночувати на розбитій заправці, щоб зранку все ж таки прорватися та врятувати людей. Дякувати Богу, нам вдалося це зробити, – розповідає водій АК № 2 Микола БОТКІН.

Водій зазначає, що багато людей так і не дочекалися рятівного транспорту, оскільки колону пропустили лише з третього разу. Росіяни глушать українських мобільних операторів, і повідомити початок евакуації було неможливо – не було зв'язку. Водії постаралися забрати всіх, хто зміг дістатися місця евакуації, автобуси були забиті вщерть.

Для самого Миколи це вже друга подорож. Вперше він і ще двадцять колег перебували в Запоріжжі два тижні. На запитання, чому знову погодився їхати в небезпечний рейс, відповідає: «Але ж хтось має це зробити». У Дирекції з транспорту водій працює з 2007 року, має великий досвід перевезення пасажирів, тому його професіоналізм дуже став у пригоді для виконання складного завдання. Каже, якщо буде потрібно, знову поїде рятувати людей.

Валерій ВОЛКОГОН за лінію фронту виїжджав тричі. Вперше він взяв участь у порятунку людей у березні. Останнє відрядження було не менш виснажливим, насамперед для самих маріупольців. Людей, які два місяці сиділи в підвалах, довелося везти в безпечне місце приблизно десять годин. Жінки, люди похилого віку, діти їхали в переповнених автобусах. До того ж на кожному блокпості окупанти висаджували всіх і перевіряли.

– Найнапруженішою була моя друга подорож. Того разу п'ятьма автобусами ми вивезли шістсот людей. Тобто кількість людей у кожній машині перевищувала норму втричі. Люди їхали з мінімальною кількістю речей, аби врятувати своє життя. З окупованої території нас випустили надвечір, а в темний час доби пересуватися не можна. Тому довелося ночувати в сірій зоні, а вночі було дев'ять градусів морозу. Весь час працював двигун. Люди групами виходили надвір, щоб дати можливість решті трохи поспати, – згадує водій АК № 2 Валерій ВОЛКОГОН.

Про те, що кожного разу йшов на ризик, говорить спокійно. Так, начебто возив шахтарів на зміну. Хоча в зоні бойових дій точилася безперервна стрілянина, а вночі горіло небо від вибухів. Попри небезпеку, родина Валерія щоразу з розумінням ставилася до його відряджень, адже треба було рятувати співвітчизників. Дружина й тринадцятирічна донька дуже переживали за чоловіка та батька, але, зрештою, все обійшлося.