Офіційно історія великої кіноіндустрії розпочалась в паризькому «Гранд-кафе» 1895 року з 10 перших короткометражок братів Люм’єр. Однак, цей кінопоказ був далеко не першим у світі: ще за два роки до нього український винахідник Йосип Тимченко успішно демонстрував в Одесі кінокартини, зняті на камеру власного виробництва. Щоправда, з подальшою кар’єрою в українця не склалося: спершу він потрапив в неласку до царату, а після революції більшовики затаврували його буржуєм, тож останні роки життя він провів у бідності та забутті.

Подібна історія мало не спіткала увесь український кінематограф: понад 100 років на кожен його зліт припадали десятки падінь. Та й цензура до самого розвалу союзу гальмувала створення та поширення стрічок, які несли національну ідею та правдиву історію нашого народу. Але, до честі українців, навіть у ті часи нескінченного потоку держзамовлень траплялися рідкісні (а від того – ще цінніші) перли кіномистецтва. Пригадаймо непростий шлях, який судилося пройти українській індустрії – від винаходу відеокамери до перших вітчизняних блокбастерів.

1930: «Земля» Довженка

Стрічку, яку згодом визнають спадщиною ЮНЕСКО, в радянському суспільстві зустріли непривітно. Адже планувалась вона саме як партійне замовлення, покликане прославляти колективізацію. Натомість стараннями Олександра Довженка на екрани вийшла повноцінна українська драма, що звеличувала селянську працю, традиції нашого народу та милувала око глядача однією з перших оголених сцен в історії радянського кінематографа.

В результаті, прем’єра фільму перетворилась на особисту драму режисера. Перш ніж випустити фільм у прокат, провідні критики та партійні чини переглянули його понад 30 разів, щоб за дев’ять днів зняти з показів «через натуралізм та замах на звичаї». А сам режисер пізніше згадував:

Цікаво також, що на Заході фільм сприйняли абсолютно протилежно, закидаючи йому пропаганду комунізму. Хоч на популярність це не вплинуло: після першого ж показу в Берліні, у пресі вийшло 48 матеріалів про «Землю» та її автора, а Національна рада кінокритиків США проголосила картину найкращим іноземним фільмом.

Однозначно радимо до перегляду – як мінімум, щоб зрозуміти яких зусиль вартувало протягнути українську ідею повз тенета радянських критиків. Тим паче від 2021 року з новим саундтреком від «ДахаБраха» полтавські краєвиди виглядають просто неймовірно.

1965: «Тіні забутих предків» Параджанова

Легендарний фільм, прем’єра якого перетворилася на стихійні акції проти арештів українців. На той час стрічка Параджанова вже була показана на фестивалі у Мілані, але в Україні щось пішло не по плану: після показу слово взяв Іван Дзюба, повідомивши глядачів про утиски української інтелігенції. Протестанти, очолювані ним, В’ячеславом Чорноволом та Василем Стусом, стали зразком боротьби нашого народу за свої права, а сама картина на тривалий час опинилася під забороною.

Кажуть, такий непередбачуваний ефект стався внаслідок вибухової суміші української культури та потужного саундтреку: для максимальної правдивості, весь час зйомок режисер мешкав у горах разом з гуцулами, переймав їх звичаї. А щоб записати справжні карпатські композиції – примудрився розмістити гурт українських музик (разом з десятком трембіт) у салоні літака та звозив їх у київську студію запису, щоб досягнути максимально якісного звучання.

Отож, вмикаючи цей фільм, приготуйтеся, що це не просто «Ромео та Джульєтта» на гуцульський штиб, як про нього найчастіше говорять кінопабліки. «Тіні забутих предків» – це цілий культурний та історичний пласт, який ввібрав у себе співочу красу, незламність та віковічні традиції українського народу. Подейкують навіть, що 39 міжнародних нагород, зібраних фільмом – в дечому заслуга карпатської магії. Адже знімальну групу консультував сам Михайло Нечай – останній відомий мольфар Івано-Франківщини.

1972: «Пропала грамота» Івченка

У цьому фільмі прекрасно все: від зображення українських козаків до блискучого гумору та ляпаса, якого по сюжету мав отримати не посіпака Катерини ІІ, а сама імператриця. Завдяки фантастичному тріо – сценаристові Івану Драчу, режисерові Борису Івченку та виконавцю головної ролі Івану Миколайчуку, картина повниться самобутньою українською культурою, а блискучі жарти миттю розлетілися на цитати.

На жаль, і тут не минулося без утисків: за невідповідність ідеології прем’єру фільму відклали більш як на 10 років. Втім, це не завадило йому здобути палку любов українського глядача. До сьогодні стрічка займає заслужене 12 місце у списку 100 найкращих картин в історії українського кіно, а сумарно її покази в кінотеатрах відвідали понад 16 мільйонів людей.

Тому сміливо вмикайте українську класику та діліться нею з друзями – адже бодай один раз подивитися «Пропалу Грамоту» має кожен свідомий українець.

2019: «Мої думки тихі» Лукіча

Дебютний проєкт режисера Антоніо Лукіча зібрав понад 10 млн гривень прокату та став одним з найочікуваніших фільмів 2021 року. Без сумніву, комедія заслуговує такої уваги – адже це чи не перша українська стрічка, де інтелектуальний гумор зустрічається з щоденною українською реальністю. В центрі подій – звичайний український фрілансер зі світлою мрією виїхати жити та працювати до Канади. На цьому шляху його чекає чимало випробувань – від гіпертурботливої мами до незрозумілих мадярських традицій та складнощів запису голосів українських тварин. Чи вдасться герою вчасно зрозуміти, що немає у світі місця кращого від дому – дивіться в «Мої думки тихі».

Фільм чудово підійде для родинного перегляду, допоможе під іншим кутом подивитися на відносини між людьми, проблеми самовизначення та щиро посміятися над комічними життєвими ситуаціями, відомими чи не кожному з нас. А найголовніше – стрічка ознаменувала нову еру якісного, сучасного українського кіно, яке, маємо надію, буде розвиватися та досягне заслуженої відмітки в міжнародних рейтингах. 

2023: «Довбуш» Саніна 

Не минуло ще й місяця після прем’єри «Довбуша», але медіа вже називають його «українським фільмом, який зміг». Не сказати, що це єдина стрічка, знята про легендарного опришка, однак лише Олесю Саніну вдалося перетворити персонажа шкільних хрестоматій на культового героя справжнього блокбастера – ледь не в стилі Гая Річі або Тарантіно. Щоправда, навряд чи голлівудські метри бодай взялися за щось подібне: неймовірний для вітчизняної індустрії бюджет у 120 млн гривень, за стандартами світової індустрії виглядає ледь не сміховинним. Попри це знімальна група відпрацювала «на відмінно».

Завдяки креативу та винахідливості режисера, український герой отримав не лише низку нових пригод, але й старшого брата – ось такий несподіваний кульбіт. Можливо, даний факт викличе легке обурення істориків, але ж не варто забувати про художню фантазію  – тим паче поява у стрічці Івана Довбуша суттєво збагатила сюжет та додала перцю в стосунки між персонажами. Настільки, що схоже, переважна більшість фан-артів буде присвячена саме йому, а не головному герою.

Втім, досить спойлерів – тим паче, що наразі ви ще встигаєте побачити історичний бойовик на великому екрані. Тож, пропонуємо не втрачати нагоди та на власні очі помилуватися чудовою акторською грою, реалістичними, зі смаком втіленими костюмами та – куди ж без них? – карколомними каскадерськими трюками. І, звісно, додаємо «Довбуша» у watchlist – адже пропустити таке в жодному разі не можна. Тим паче частина вартості кожного квитка іде на підтримку українських захисників з 68 бригади.

Безперервно: «Шлях сталі»

ГМК комплекс супроводжує український кінематограф ще від часів його зародження. Так, частина першого українського звукового фільму «Ентузіязм: симфонія Донбасу» присвячена гірничо-металургійному підприємству та його звучанню. На жаль, цей фільм є тим самим «держзамовленням», тож містить понаднормову кількість радянської пропаганди і до перегляду не рекомендується. Та й якість в нього так собі – тому хай краще ним займаються історики.

Ось для них там дійсно є чимало цікавого. Виявляється, якщо розглянути окремі кадри,  можна помітити безсумнівні ознаки української культури: люди у вишиванках, навіть плакати і транспаранти, написані українською мовою. І це – ще у 1930 році. Словом, вагомий доказ, що до приходу більшовицької влади Донбас був українським. Тож залишається відкритим питання: для кого знімав цей фільм міжнародний маестро Дзиґа Вертов? Для партійної верхівки, чи все ж для українців – щоб могли в свій час згадати і повернути історичну справедливість?

Сьогодні цей час настав. Вся країна об'єдналася проти російського окупанта і завзято прямує до перемоги. В той час, поки наші захисники вибивають загарбника з української землі, родина Метінвесту підтримує їх технікою, амуніцією та власними розробками – бронепластинами, мобільними криївками і ловцями ланцетів. Тож, на завершення нашої кіноекскурсії запрошуємо у невеличку відеоподорож підприємствами компанії. Тут українська сталь проходить свій шлях – від крупинки в кар’єрі до міцних виробів та споруд. 

Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.