У книгах, фільмах, віршах і піснях описано безліч історій кохання. Кожна з них по-своєму прекрасна й унікальна. Співробітники підприємств Групи Метінвест розповіли нам про стосунки зі своїми другими половинками: як вони починалися, розвивалися і які зворушливі моменти запам'яталися на все життя.
«За щасливим випадком я загубив банківську картку. І вже наступного дня сидів навпроти Юлі»
Історія кохання менеджера відділу з операційних покращень ЦГЗК Артема Запольського.
Ця історія розпочалася у 2018 році. Молодим та амбітним я прийшов на комбінат і почав підкорювати абсолютно нові для себе напрямки в роботі. До цього, відпрацювавши сім років на виробництві, я не стикався з «рутинною» офісною роботою, але як би не було складно, почав розбиратися й занурюватися.
Я опановував усе нові й нові гілочки складного, але водночас цікавого ланцюжка роботи всього нашого комбінату. Служба інжинірингу навчила мене працювати з договорами щодо ремонту технологічного обладнання, HR-служба й управління проєктом ІСП «Мій вибір» допомогли розвинути вміння працювати з людьми. Ця робота була цікава в усіх її проявах, допомогла знайти багато чудових друзів та цікавих знайомств.
Потім я опинився в лавах дирекції з операційних поліпшень, де працюю і досі. Я – менеджер, і моя робота настільки різнобічна та різнопланова, що часом сам шокований тим, у які напрями доводиться занурюватися. Це загартовує, прокачує та дозволяє стає сильнішим.
Моє життя останні кілька років складалося з роботи та спорту: я розбавляв важкі робочі будні змаганнями з футболу на вихідних, захищаючи кольори футбольної команди Центрального ГЗК.
Я ріс як у професійному плані, так і у спортивному, віддаючи себе повністю, до решти. Так би мовити, у будні працював головою, а у вихідні – фізично.
У мене було все, що, здавалося б, потрібно ЧОЛОВІКУ. Але не було тільки одного – КОХАННЯ.
І завдяки комбінату та Метінвесту я зустрів ту єдину й неповторну, до якої йшов усе життя, про яку мріяв, яку шукав поглядами, яку так довго чекав і нарешті дочекався.
Отже, перенесемося знову на чотири роки назад. У тому самому 2018 році я, працевлаштовуючись на Центральний ГЗК, прийшов відкривати зарплатну картку до банку ПУМБ, де й зустрів її. Вона сиділа навпроти, вся така серйозна й зосереджена лише на роботі, а я не міг відвести від неї погляд, зовсім забувши, навіщо прийшов. У мене розряджався телефон, і я попросив її трохи підзарядити мій гаджет. Ідучи, я подякував їй за надану послугу, вона посміхнулася вслід, і в цій посмішці я чомусь побачив трішки смутку. Тоді я сказав собі: «Я обов'язково зроблю її щасливою і зроблю так, щоб вона посміхалася, сяючи від щастя». Того дня я пішов. Але бажання познайомитися з цією чудовою дівчиною не давало мені спокою. Все, що я знав про неї, так це її ім'я – Юлія. Цю важливу для мене інформацію я побачив на бейджику її білої блузи.
Минув рік, її образ жив у моїх думках і моїй голові, але я не наважувався познайомитися ближче. Я думав про неї, згадував її очі та посмішку, але рішучості й упевненості мені не вистачало.
Доля була до мене прихильною: завдяки щасливому випадку я загубив банківську карту. Вже наступного дня я знову сидів навпроти Юлі. Цього разу я вже не міг прогаяти свій шанс. Я сказав собі: «Зараз чи ніколи». Тоді пішов з її номером телефону, щасливий та задоволений. І того ж вечора запросив її на чашку кави з десертом. А вже наступного дня, у робочу передноворічну суботу, коли вона була не дуже рада шостому робочому дню поспіль, я надіслав букет троянд прямо до неї на роботу з запискою, що мала б її заінтригувати: «Робоча субота може бути різною»!
Вона була приємно здивована такому вчинку й такій увазі до себе. Я був наполегливий, тож уже за кілька днів ми побачилися. Це було нашим першим справжнім побаченням… З кожною новою зустріччю я все більше закохувався і вже не уявляв жодного дня без неї.
Наставав Новий 2020 рік. Його ми зустріли вже разом. Тепер у мене є дві чарівні, прекрасні й любі серцю людини, два ангелочки: Юля і чудова дочка Вероніка.
Вони – моя опора та підтримка, моя мотивація в усьому – у роботі, у спорті. Вони завжди поряд на моїх змаганнях, вони сидять у холоді на трибуні, переживаючи за мене й підтримуючи футбольну команду ЦГЗК. Завдяки їхній вірі в мене я став капітаном команди ЦГЗК з мініфутболу.
Мої дівчатка завжди поруч і на спартакіаді між підрозділами ЦГЗК, вони поділяють зі мною перемоги та прикрощі поразок. Як казав один відомий футбольний геній: «Хороший футболіст повинен одночасно бачити м'яч, десять своїх партнерів по команді, одинадцять противників і кохану в сьомому ряду».
Вероніка була поряд зі мною навіть на корпоративній олімпіаді Metinvest Steel Games 2021 у Запоріжжі. Вона вболівала за мене, не шкодуючи сил і голосу. Це змушувало знаходити сили на паркеті навіть тоді, коли їх, здавалося б, зовсім не залишалося.
Так я знайшов щастя, знайшов те, чого так не вистачало, те, без чого не може обійтися жодна жива істота на планеті – ЛЮБОВ, справжнісіньку, щиру й віддану. Коли серце завмирає, коли частішає пульс, як бачиш людей, котрих любиш, тих, без кого не уявляєш уже і дня свого життя. Завдяки їм життя набуло сенсу, завдяки їм я живу, дихаю. Завдяки їм я ЛЮБЛЮ.
«Допомагаючи нести її портфель, я мріяв про розвиток стосунків»
Лист інженера з ремонту цеху холодного прокату ММК імені Ілліча Вадима Грачова.
Моменти, що ілюструють силу взаємовідносин… Історія кохання… Унікальна історія… Так, завданнячко! З одного боку – не можу не погодитися, що такі чарівні відрізки часу є в усіх – з історіями, миттєвостями й унікальністю. А з іншого… Усі закохані схожі одне на одного, варто лише подивитися в їхні очі, послухати, про що вони говорять, поспостерігати за ними. Мені, чесно кажучи, пощастило – я бачив багато, працюючи весільним відеооператором. Я спостерігав, фіксував і трошки підслуховував.
Мені дуже подобалися молодята, чиї почуття були не напоказ, пари, які намагалися не випустити за межі окресленого ними кола жодної краплини свого божевільного обожнювання і зворушливо соромилися, коли я просив їх поцілуватися, обійнятись або щось зобразити… Складне для мене було завдання, адже їхня скромність означала певні труднощі фільмування без спеціального сценарію. Але спійманий нишком скороминущий погляд або ніжний дотик до руки з подальшим пристрасним сплетенням пальців, чи однакове слово, що вирвалося в закоханих одночасно, часом коштували цілого постановного фільму! Їхнє щастя, яке жадібно оберігається від сторонніх, так і рвалося назовні, наче ті голуби, що біля РАГСу…
Це пересічні чи унікальні історії кохання? Не беруся судити, але хочу вірити, що звичайнісінькі.
Ось і в нашому сімейному житті все було звичайно. Спробую покалейдоскопити...
Школа. Дівчина з мого класу. Відносини на самому початку шляху. Ми готуємось до випускного іспиту з хімії, додатково займаючись у неї вдома. Допомагаючи нести її портфель, я мріяв про розвиток стосунків... Адже два місяці дружимо і жодного разу не цілувалися! Потрібно це терміново виправляти, тож такі заняття – те, що потрібно. Ага, зараз, наївна душа! «Шур-мури» і уроки, виявляється, несумісні! Які ж дивні ці відмінниці: «Заняття – значить, заняття...», «Краще повтори валентність, бо ображуся...»
Ми на порозі РАГСу. Нам по 19 років. Уважно слухаю, що каже літня тітонька-реєстраторка. «…Чи згоден ти взяти за дружину?.. – Так!..». Коліна ледь тремтять, але все-таки цікаво, що буде далі... Поглядаю на МОЮ дружину – тримається добре. Хоча, схоже, і її коліна тремтять…
За два роки... Щойно мені повідомили, що в мене народилася дочка! Прибрав поважної постави: я став татом! У голові дивний дзвін. Деякі досвідчені товариші розповідали, як напилися в день народження дитини. А я пити не хочу, що робити не знаю. Стою гордий і з ідіотською посмішкою...
Перший клас дитини. Яка вона вже велика! Почуття переповнюють. Фільмую на відео збори, бачу лише доньку. Ніжки, що тупцяють у напрямку до школи… Величезний ранець… Букет, за яким її й не видно… Дружина йде разом із бабусями та дідусями, її погляд лише на нашу першокласничку. У ньому стільки любові!
Дружина пише дисертацію, а я в іншій кімнаті нарізаю кола. Бачу, як вона зайнята, хочу допомогти, але, на жаль, я технар, а дисертація з літератури. Нічого, незабаром до її тексту потрібно буде графіки й таблиці вносити, там я й покажу, на що здатен. Усе-таки дуже здорово, що дружина «попалася» така розумна)
Випускний доньки… Ми в ПК «Металургів» на почесних місцях… Золота медаль! «Молодець, лялечко, ти добре попрацювала! Це насамперед твоя заслуга, а не мами й тата…». Переглядаємося з дружиною щасливі та набундючені від гордості, наче індики!
У нас – «срібне» весілля! Відзначаємо вдвох в іншому місті. Беру її за руку, ідемо на набережну. Музика… Захід сонця… Добре… «Ти взагалі не змінилася, все та ж одноклашка-малолітка…» Як мовиться (мною): «Час назад НЕ прагну розвернути – все одно я пройду той же шлях»!
30 років разом… Узагалі не зрозуміло, як це вийшло – начебто тільки «срібне» відзначали. Приємно сидіти в колі найближчих! «…Ну що, наречена, спробуємо так до п'ятдесяти докотитися? Дякую тобі за тебе!..»
Ні, все ж таки вважаю, що викладати моменти, які ілюструють якість і силу взаємин – найскладніше завдання, для мене непосильне! Такі епізоди життя важко піддаються опису, як дихання, як подув вітерця, як емоційні феєрверки, що бачать лише двоє…
От цікаво, що саме кохана дружина запитає щодо цього тексту? Можливо, поцікавиться, чому я не став описувати інші віхи нашого життя? Чи, може, вона покрутить біля скроні, справедливо розсудивши, що такий душевний стриптиз цікавий лише нам двом?
Або посміхнеться й щось прошепоче. Тільки я вам не скажу що – таємниця!
«Ми дуже багато часу проводимо разом, навіть місце роботи у нас одне на двох»
Історія кохання бригадира з переміщення сировини, напівфабрикатів і готової продукції в процесі виробництва конвертерного цеху Азовсталі Вікторії Катенєвої.
Не можу сказати, що про історію нашого кохання можна написати цілу книгу, але розповісти дітям та онукам однозначно буде що.
Сьогодні мені важко повірити, що перші зустрічі з моїм чоловіком абсолютно ніяк не змусили моє серце здригнутися. Працюючи в караоке, я щодня бачила багато людей, зокрема й чоловічої статі. Тому я не мала звички звертати увагу на кожного відвідувача закладу. Таким же непоміченим залишився й він – високий, кароокий, дуже веселий і товариський молодий парубок. Як уже я зрозуміла після, чорна густа борода відштовхнула хоча б найменшу симпатію або ту саму любов з першого погляду – таку, яка трапилася до мене в нього. Оскільки у мене в сім'ї всі чоловіки регулярно прибирають зайву рослинність на обличчі, для мене це було важливо.
«Я закохався в тебе, коли ти почала співати. Може, звучить надто лірично та старомодно, але на той момент я не міг відірвати від тебе очей» – згадує чоловік. А для мене це був звичайний робочий вечір.
Життя розпорядилося так, що в той момент ми мали піти паралельними дорогами. Ми кілька разів бачилися, але ті зустрічі абсолютно ні на що не вплинули.
Червень 2019 року. За чистим випадком я разом зі своїм знайомим потрапляю до закладу, де працював Вова. Того вечора я подивилася на нього зовсім інакше. Статний, широкоплечий, кароокий, з неймовірно привабливою усмішкою та… легкою неголеністю. І тоді відірвати очей не могла я.
За пару годин, очікуючи таксі, він просто запропонував мені свою куртку, щоб я не замерзла. Така банальність, але про цю куртку я думала всю дорогу додому. Незважаючи на стереотип, що перший крок повинен робити чоловік, я написала йому повідомлення: «Дякую, що не дав замерзнути» (дослівно пам'ятаю текст). І ось із того моменту ми з'явилися в житті одне одного.
Наші почуття ще зовсім молоді. Але вони встигли пережити місяці розлуки й тисячі кілометрів відстані. За пів року наших стосунків він попросив моєї руки. А з липня 2021 року ми – родина.
Ми дуже багато часу проводимо разом, навіть місце роботи у нас одне на двох – конвертерний цех Азовсталі (Володимир Катенєв – пресувальник брухту й відходів металу конвертерного цеху). Тому моя найкраща половина супроводжує мене завжди – і в магазин, і на прогулянку, і в нічну зміну.
Сьогодні мені абсолютно неважливо, відрощує він бороду чи голиться щодня. Я люблю його будь-кого і знаю, що він теж приймає мене таку, якою я є.
